Тетяна відчинила двері й одразу відчула: Павло вдома. Не тому, що в коридорі знову бовталися його кросівки 45-го розміру, про які вона вічно спотикалася. А за звуком.
Клік. Клік-клік. Пауза. Шалений удар по клавіатурі. І тихе, але дуже злісне: «Та куди ти лізеш, нуб нещасний!».
Цей звук за останні пів року став постійним фоном її життя. Так звучав «пошук себе» у виконанні тридцятирічного чоловіка, який раптом вирішив, що світ йому заборгував.
Вона пройшла на кухню, не роззуваючись. Пакети з продуктами так врізалися в пальці, що шкіра побіліла, але ставити їх на підлогу було страшно — там знову було щось липке. На стільниці громадилася гора посуду: тарілки із засохлими плямами соусу, чашки з чайним нальотом, крихти, розсипані всюди, наче пісок на дитячому майданчику.
— Тань, ти? — голос Павла донісся з кімнати, навіть не намагаючись відірватися від монітора. — А чого так довго? Я тут уже ледь не знепритомнів від голоду. Шлунок до хребта приріс, чесне слово.
Тетяна мовчки почала вивантажувати на стіл пачку сиру, кефір, кілька яблук і хліб. Руки тремтіли від втоми — день у стоматології видався «багатим» на скандальних пацієнтів, які вважали за обов’язок вилити на адміністратора весь свій біль і роздратування.
— А де нормальна їжа? — Павло нарешті з’явився у дверях. Його улюблені сірі треніки з витягнутими колінами та легка небритість, яку він гордо називав «стильною щетиною», створювали образ людини, що дуже втомилася від неробства.
Він зазирнув у пакет, потім розчаровано перевів погляд на порожню плиту.
— Я не зрозумів. А вечеря? Ти ж казала, щось смачненьке купиш. Котлети будуть? Або хоча б сосиски? Я чоловік, Тань, мені білок потрібен. Я на одних яблуках думати не можу, у мене мозок відключається.
— А ти сьогодні багато думав, Паш? — Тетяна нарешті зняла пальто. Плечі нили так, ніби вона весь день розвантажувала вагони, а не перекладала папери. — Скільки резюме відправив? П’ять? Десять? Може, хоч хтось передзвонив?
Павло театрально закотив очі й поплентався до стільця, демонстративно на нього впавши.
— Знову ти за своє. Починається пісня про головне. Я моніторив ринок цілий день. Розумієш — цілий день! Зараз абсолютно глухий сезон. Вакансій для фахівців мого рівня просто не існує. А йти розставляти коробки в супермаркеті чи торгувати телефонами в переході я не збираюся. Я себе не на смітнику знайшов, у мене досвід, у мене амбіції!
— Зате апетит у тебе такий, ніби ти на лісоповалі працюєш, — тихо сказала Тетяна, дивлячись на гору брудного посуду. — Паш, грошей немає. Моєї зарплати ледве вистачає на кредит за квартиру та комуналку. Ну, ще на хліб і кефір. Все. Ми на нулі.
Павло примружився, і в його погляді промайнула неприємна хитрість.
— Та ладно тобі… У тебе ж була заначка, я точно знаю. Не прибіднюйся, Тетяно. Тобі що, для власного чоловіка шкода шматка м’яса? Сім’я — це коли все навпіл, коли останнє ділять. Хіба не так?
Тетяна подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Де той впевнений у собі чоловік, за якого вона виходила заміж три роки тому? Куди зник той активний хлопець, який обіцяв гори звернути? Коли він перетворився на це домашнє створіння, що вимагає «білка» за чужий рахунок?
Вона згадала, як пів року тому, коли його «попросили» з посади заступника начальника складу, вона щиро його шкодувала. Гладила по голові, готувала смачну вечерю, казала: «Відпочинь тиждень-другий, наберися сил, ми все подолаємо». І він відпочив. О, як він відпочив! Здається, цей стан безвідповідального спокою став його новою зоною комфорту, з якої він не збирався виходити.
Тетяна повільно підійшла до робочого столу, взяла товстий чорний маркер, яким зазвичай підписувала теки. Потім повернулася на кухню, рішуче відчинила дверцята холодильника.
— Ти що задумала? — Павло підвівся, спостерігаючи за її дивними рухами.
Тетяна, не кажучи ні слова, провела жирну, чорну лінію прямо по середній скляній полиці холодильника.
— Ось, — вона обернулася до нього, тримаючи маркер як зброю. — Ділю останнє навпіл, як ти і просив. Ти ж хотів справедливості? Отримай. Верхня полиця — твоя територія. Нижня — моя. Оскільки я оплачую це житло, рахунки та інтернет, то продукти я купую тільки собі. А ти… ти вільний художник. Шукай ресурси сам. Роздільний бюджет, Павлику. З сьогоднішнього дня.
— Ти з глузду з’їхала? — Павло нервово засміявся, але в очах з’явився переляк. — Тань, це не смішно. У мене на картці залишилося три гривні. Три! Як я маю харчуватися? Повітрям?
— Ну, ти ж у нас аналітик, стратег. Ось і придумай стратегію виживання. Можливо, голод нарешті змусить твій мозок шукати не «вакансії рівня бог», а реальну роботу. Наприклад, кур’єром. Там якраз білок і спалюється, і заробляється.
Вона демонстративно поклала свій сир і яблука на нижню полицю і вийшла з кухні. Слідом їй полетіло обурене:
— Ну і стерво ж ти стала, Тетяно! Справжнє обличчя показала! Ось матері подзвоню, розкажу, як ти над живою людиною знущаєшся! Подивимося, що вона скаже!
«Важка артилерія» не забарилася. Вона прибула рівно через два дні, якраз коли Тетяна поверталася з чергової важкої зміни.
Ще у під’їзді вона відчула цей запах. Пахло так інтенсивно, що паморочилося в голові: смажена цибулька, часничок, ароматні спеції та щось наваристе, м’ясне. Запах надії та зради одночасно. Він просочувався крізь щілини вхідних дверей, заповнюючи собою весь простір.
Тетяна зайшла в квартиру. На кухні було жарко, вікно запотіло. Тамара Павлівна, свекруха, стояла біля плити в Таніному улюбленому фартуху, який на її пишних формах виглядав як маленька серветка. Павло сидів за столом, виразно плямкаючи. Перед ним стояла величезна тарілка з гою котлет, а обличчя аж лисніло від жиру і задоволення.
— О, з’явилася господиня, — процідила Тамара Павлівна, навіть не озирнувшись. Вона з професійною спритністю перевертала на сковорідці золотисті відбивні. — Зовсім сором втратила, дівко. Подивися на чоловіка! В чому тільки душа тримається? Блідий, як стіна, очі запали. Ти що, вирішила його в могилу звести своєю «дієтою»?
— Доброго вечора, Тамаро Павлівно, — Тетяна втомлено прихилилася до одвірка. — Я бачу, у вас тут бенкет під час чуми.
— Рятувальна операція у нас тут! — свекруха грізно гримнула кришкою каструлі. — Раз дружина — змія підколодна, то рідна мати не дасть загинути. Я ось борщу наварила, справжнього, на реберцях. Голубців накрутила, пиріжків з лівером. На тиждень вистачить.
Вона демонстративно відчинила холодильник. Верхня полиця, та сама «територія Павла», тепер ломилася від каструль, баночок і пакунків. Там було все: від домашньої ковбаси до квашеної капусти. Нижня полиця Тетяни сиротливо біліла пачкою кефіру та двома самотніми огірками.
— Їж, синочку, їж, — муркнула Тамара Павлівна, підкладаючи Павлові ще дві котлети. — Мати тебе ніколи не покине. А ти, Таня, дивися і вчися, як треба про чоловіка дбати. Чоловік — він за природою мисливець, здобувач. Але якщо зараз у нього тимчасові труднощі, якщо «лев поранений», то левиця має йому найкращі шматки приносити, а не малювати лінії в холодильнику. Це ж треба було додуматися! Егоїстка ти, Таню, до кісток мозку егоїстка.
Павло жував, дивлячись на дружину з абсолютною, тріумфальною зверхністю. У його погляді читалося: «Бачила? Я — цінність. Мене люблять і оберігають. А ти — просто обслуга, яка тимчасово збунтувалася».
— Ви його не годуєте, Тамаро Павлівно, ви його консервуєте в цьому стані, — тихо сказала Тетяна. — Він пів року не працює. Пів року! Ви вважаєте це нормальним?
— А що зараз нормально? — свекруха вперла руки в боки. — Криза скрізь! Людям з вищою освітою нема куди податися. Мій Павлуша — золота голова. Він не має принижуватися за копійки. А ти б краще замість того, щоб зуби пацієнтам рахувати, вдома лад навела. Дивися, який посуд брудний!
Тетяна глянула на раковину. Там знову височіла гора, яку Павло принципово не мив, бо тепер це було «нижче його гідності» — він же тепер під захистом мами.
— Ясно, — кивнула Тетяна. — Значить, у нас тепер так.
Наступний тиждень перетворився на психологічне катування. Квартира наскрізь просочилася запахом чужої їжі — жирної, важкої, «материнської». Павло навіть перестав імітувати пошук роботи. А навіщо? Холодильник заповнений вщерть, інтернет оплачений дружиною (вона не могла його відключити, бо він був потрібен їй для роботи ввечері), дах над головою є.
Він цілими днями сидів у навушниках, завойовуючи віртуальні світи, перериваючись лише на те, щоб розігріти чергову порцію маминих голубців. Свекруха заходила ледь не щодня, приносячи свіжі «передачі» і щоразу відпускаючи колючі зауваження на адресу Тетяни.
— Щось ти зовсім змарніла на своїх огірках, — казала вона з удаваним співчуттям. — Може, дати котлетку? Чи ти горда дуже? Ну-ну, гордість на хліб не намажеш.
Тетяна мовчала. Вона чекала. Всередині неї з кожним днем натягувалася тонка, дзвінка струна, яка рано чи пізно мала лопнути.
Розв’язка прийшла несподівано, у звичайну п’ятницю.
Тетяна зайшла в невеликий магазинчик біля дому, щоб купити води. У черзі на касу перед нею стояла жінка в дуже дорогому, стильному пальті. Знайомий профіль, бездоганна зачіска. Це була Ольга Сергіївна, головний бухгалтер тієї самої фірми, звідки пів року тому з тріском «пішли» Павла.
Тетяна спочатку хотіла непомітно вислизнути, щоб не відповідати на незручні запитання, але Ольга Сергіївна обернулася сама.
— Тетяно? Ой, добрий вечір! Я вас і не впізнала одразу. Вибачте, виглядаєте трохи втомленою. Як справи? Як Паша? Влаштувався кудись?
— Добрий вечір, Ольго Сергіївно, — Тетяна намагалася посміхнутися. — Та поки що шукає. Каже, що зараз важко знайти керівну посаду, всюди скорочення… криза, самі розумієте.
Головбух раптом дивно хмикнула. Вона поправила окуляри і подивилася на Тетяну з якимось дивним жалем. Потім понизила голос, хоча навколо нікого зі знайомих не було.
— Криза? Таню, вибачте мені за прямоту, але… ви справді вірите в ці казки про скорочення?
Тетяна відчула, як серце почало стукати десь у горлі. — Він сказав, що потрапив під загальну оптимізацію штату.
Ольга Сергіївна зітхнула і похитала головою. — Його звільнили за статтею, Таню. І він має дякувати Богу, що директор у нас людина м’яка і не подав заяву до правоохоронних органів. Ваш Павло «оптимізував» паливні картки компанії. Зливав пальне, домовлявся з водіями, вибудовував цілі схеми. Нараховано збитків на дуже солідну суму. Директор просто сказав: «Нехай іде по-доброму, щоб я його обличчя більше не бачив». Але ви ж розумієте — у нашій сфері чутки ширяться швидко. Його з такою історією ні в одну порядну фірму навіть охоронцем не візьмуть. Я думала, ви знаєте…
У Тетяни перед очима все попливло. Не від страху, ні. Від раптового, абсолютно чистого розуміння всієї картини.
Пів року. Шість місяців вона заощаджувала на всьому. Відмовляла собі в елементарних речах. Слухала його пихаті лекції про те, що він «не розмінюється на дрібниці». Терпіла візити свекрухи з її каструлями та нескінченними повчаннями про «пораненого лева». А «лев» виявився звичайним дрібним крадієм, який крав у своїх же, а потім сховався за спідницю дружини і мамині котлети.
Додому вона йшла, не помічаючи калюж під ногами. Усередині було порожньо і дуже холодно.
У квартирі звично пахло смаженою рибою — черговий «гостинець» від Тамари Павлівни. Павло сидів на кухні, ліниво колупаючись у тарілці, і дивився щось у телефоні. На столі знову були крихти, плями, порожні чашки.
— О, з’явилася, — він навіть не підняв голови. — Слухай, Тань, там інтернет щось гальмує. Ти перевірила оплату? А то в мене за пів години важливий командний бій, не вистачало ще вилетіти через твою забудькуватість.
Тетяна мовчки пройшла в коридор. Відчинила шафу, дістала з верхньої полиці велику дорожню сумку. Пильну, стару, ще з часів їхнього переїзду. Вона кинула її на підлогу в спальні. Звук вийшов гучним і важким.
— Ти що там гримиш? — Павло з’явився в дверях із шматком риби в руці.
— Збирай речі, Паша.
— В сенсі? — він завмер, переставши жувати. — Ми кудись їдемо? Нарешті на відпочинок гроші знайшла?
— Ти їдеш. До мами. Прямо зараз. Зовсім.
Павло спробував засміятися, але сміх вийшов якимось деренчливим. — Ти що, знову через немитий посуд завелася? Ну, помию я, господи, не роби трагедії на рівному місці. Зараз доїм і помию. Обіцяю.
— Я зустріла Ольгу Сергіївну, Паша. Головного бухгалтера. Ми дуже цікаво поспілкувалися про паливні картки.
Павло миттєво змінився в обличчі. Його шкіра набула якогось сіруватого відтінку, а очі забігали — праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч. Так бігають дрібні істоти, коли на них раптово спрямовують яскраве світло.
— Вона… вона все бреше! — вигукнув він, і його голос зірвався на фальцет. — Ця стара відьма мене завжди терпіти не могла! Це підстава! Я просто крутився як міг! Нам же гроші були потрібні! Ти вічно скиглила, що хочеш нову сумку, що треба ремонт… Я для сім’ї старався!
— Я ношу ту саму сумку вже чотири роки, Паша. І ремонт ми так і не почали, бо твої «заробітки» кудись зникали. Ти крав. Брудно і дрібно. А потім пів року сидів у мене на шиї, жер мамині котлети і брехав мені в очі щодня. Ти не шукав роботи, бо знав, що тебе нікуди не візьмуть. Ти просто чекав, поки я остаточно виб’юся з сил, щоб і далі грати в свої танки.
— Та це все дрібниці! — закричав він, багряніючи від злості. — Подумаєш, бензин! Всі так роблять, хто при владі! Я просто не встиг схему закрити! А ти… ти зрадниця! Кидаєш чоловіка у важку хвилину! Де твоя вірність? Де «і в горі, і в радості»?
— У тебе є десять хвилин, — Тетяна подивилася на годинник. Її голос був дивно спокійним, наче вона обговорювала погоду. — Якщо через десять хвилин ти ще будеш тут, я викличу поліцію. Скажу, що в мою квартиру вдерлася стороння людина. Оскільки ти тут не прописаний, а квартира оформлена на мене до шлюбу — вони тебе виведуть дуже швидко.
Вона ніколи не бачила, щоб він збирався так спритно. Кудись зникла його «брутальна втома» і «проблеми зі шлунком». Він хаотично кидав у сумку сорочки, зарядні пристрої, джойстики, якісь диски. Він щось бурмотів під ніс, намагався знову тиснути на жалість, згадував «щасливі моменти», але Тетяна стояла в дверях, схрестивши руки на грудях, як німий монумент.
Коли він, пихкаючи, витягнув сумку в під’їзд, вона помітила, що під пахвою він міцно тримає ту саму трилітрову банку з маминими огірками. Свій останній трофей.
— Ти ще приповзеш! — вигукнув він, стоячи біля ліфта. — Кому ти потрібна, розлучена баба з іпотекою? Завиєш від самотності в цих стінах! Мати була права — ти ніколи мене не цінувала!
— Ключі, — просто сказала Тетяна.
Він зі злостю жбурнув зв’язку на підлогу. Метал дзвінко вдарився об плитку.
Двері зачинилися. Тетяна повернула замок на два оберти. Потім накинула ланцюжок. Потім просто притулилася лобом до холодного дерева.
У квартирі стало тихо. Абсолютно, неймовірно тихо. Не було кліків мишки, не було криків з віртуальних полів бою, не було запаху маминого перевареного жиру.
Вона пройшла на кухню. Відчинила холодильник. Подивилася на чорну лінію, проведену маркером.
Рішучим рухом вона згребла з «пашиної» полиці каструлю з рибою, контейнери з жирними голубцями, залишки ковбаси. Все це полетіло у великий чорний пакет для сміття. Туди ж відправилися його забуті чашки з нальотом.
Тетяна винесла пакет до сміттєпроводу, повернулася і ретельно, з мийним засобом, вимила всю полицю. Вона терла її до того часу, поки скло не почало скрипіти.
Потім вона налила собі склянку чистої води, сіла за чистий порожній стіл і зробила ковток. Вода здалася їй неймовірно смачною. Вона дивилася у вікно на вечірні вогні й уперше за дуже довгий час відчувала не втому, а дивне, невагоме полегшення.
Самотності вона не боялася. Бо справжня самотність — це коли ти живеш з чужою людиною, яка краде твій час, твої сили і твою віру в людей. А зараз… зараз вона була просто вдома. Одна, але нарешті вільна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
