Коли у двері постукали тричі — коротко, вимогливо, по-господарськи — Марина зрозуміла: вечір перестає бути спокійним, а її сімейна ідилія збирається тріснути по швах прямо тут і зараз.
Я тільки встигла намилити голову п’ятирічній доньці, як цей гуркіт прокотився коридором. Не делікатний дзвінок, а саме барабення кулаком, від якого завібрирували навіть старі дзеркала.
— Мамо, це вовк прийшов? — пискнула мала Софійка, сильніше стискаючи в руках мокру іграшку для купання.
— Гірше, зайчику. Це наша бабуся Ліда, — видихнула я, відчуваючи, як у животі зав’язується знайомий тугий вузол тривоги.
Я витерла руки об халат і пішла відчиняти, на ходу гарячково вигадуючи причини, чому ми не готові до візитів. Але Лідію Михайлівну чужі плани не цікавили ніколи.
— Ти що, там заснула? Чи навмисно мене на протязі тримаєш, щоб я останнє здоров’я розгубила? — замість привітання видала свекруха, ввалюючись у передпокій з величезною дорожньою сумкою.
— Лідію Михайлівно, ми купаємося. Максим на зміні, вдома тільки я і дитина. Щось трапилося?
— Трапилося те, що в матері серце не на місці, а невістка навіть поріг переступити не дає! — Вона вже скидала свої туфлі, прискіпливо оглядаючи мої нові шпалери. — І що це за колір? Якийсь бляклий. Ти б ще в сірий пофарбувала, як у старій лікарні.
— Це сучасний пастельний відтінок, зараз так модно, — я намагалася говорити рівно, хоча голос зрадливо здригався.
— Тьху, мода! — свекруха впевнено пройшла на кухню. — Став чайник. І не з-під крана наливай, я свою воду привезла, перевірену. Ваша місцева — суцільний накип, організм не залізо.
— Ви вирішили залишитись у нас? — я з острахом подивилася на сумку, що зайняла половину вузького коридору.
— А що, мені під мостом ночувати? Син вічно на роботі, ти тут сама з дитиною не встигаєш, підлога он геть не витерта як слід. Приїхала допомогти, поки ви бабусину квартиру на склад не перетворили!
Я заплющила очі. Спокій, тільки спокій. Треба просто перетерпіти. В психологічних пабліках радять глибоко дихати. Я дихала, але реальність пахла її різкими парфумами та черговою родинною бурею.
Ранок почався не з кави, а з гуркоту каструль. Лідія Михайлівна проводила «ревізію» мого господарства.
— Марино, це що? Заморожені вареники з магазину? Ти хочеш моєму синові шлунок зіпсувати? — її голос лунав так гучно, що сусіди, мабуть, почали збиратися на ранкову нараду.
— Це якісні напівфабрикати, я запізнилася з роботи і не встигла наліпити свіжих, — я увійшла на кухню, намагаючись впорядкувати думки.
— «Якісні»… Бачу я, як ти дбаєш — м’яса там немає, одне тісто. Максим таке їсти не зможе. Я зараз борщ поставлю, справжній, наваристий.
— У нас немає продуктів на такий борщ, я планувала легкий овочевий суп.
— Овочевий суп? Це їжа для тих, хто на дієтах сидить, а чоловікові треба силу мати! — вона гримнула сковорідкою об плиту. — Одягайся, сходи в магазин, купи гарного м’яса. І щоб обов’язково з кісточкою для навару!
— Лідію Михайлівно, у мене через п’ятнадцять хвилин онлайн-нарада. Я працюю з дому, ви ж знаєте.
— Працює вона… Картинки в комп’ютері переглядати — то не робота. Ось я тридцять років на підприємстві у відділі кадрів відпахала, оце була відповідальність! А ви зараз — тільки кнопки тиснете. Ледарі.
У цей момент на кухню зайшла Софійка, сонна та трохи налякана галасом.
— Бабусю, а чого ти кричиш?
— Я не кричу, зірочко, я маму твою життю вчу. А ти йди вмийся, бо розпатлана, як те опудало!
— Не смійте так говорити до дитини! — я не витримала і перейшла на підвищений тон.
— Ой, подивіться на неї, яка вразлива! — Свекруха театрально притисла руку до грудей. — Все, тиск піднявся. Де мої ліки? Ось доведеш мене, Марино, і як ти тоді Максиму в очі дивитися будеш?
Я вибіжала у ванну і закрилася на замок. Сльози підступали до очей. Максим обіцяв, що після переїзду в квартиру моєї родини його мати заспокоїться. «Вона любить свій район, рідко кудись їздить», — казав він. Ага, триста кілометрів вона подолала швидше, ніж я встигла заварити каву.
До обіду ситуація стала майже некерованою. Свекруха вирішила, що у вітальні надто багато «непотребу», і почала хазяйнувати в старому дерев’яному комоді, який був для мене найдорожчою пам’яткою про бабусю.
— Не чіпайте це! — я буквально перехопила її руку, коли вона витягла пачку старих листів.
— Подумаєш, старі папірці! — пирхнула вона. — В домі має бути лад, а не пилюка десятирічна. І взагалі, Марино, цей комод уже своє віджив. Від нього старістю пахне. Викинемо його, купимо щось нове, сучасне, біленьке.
— Це пам’ять про мою бабусю. Вона тут прожила все життя, вона любила ці речі.
— Любила вона… — Лідія Михайлівна раптом замовкла і якось дивно подивилася на чорно-біле фото бабусі у рамці. — Багато вона знала, твоя бабуся. І занадто довго мовчала.
— Про що ви? — я відчула, як холодок пробіг по спині.
— Та так, старі справи. Ти краще скажи, чому в тебе в гардеробі чоловіча сорочка не Максимова висить? Синя така, в клітинку.
— Це сорочка мого батька! Він забув її, коли допомагав нам перевозити речі. Що це за допити? Ви мене в чомусь підозрюєте?
— А що мені думати? Чоловік у роз’їздах, дружина в «сучасних» шпалерах каву п’є, комоди оберігає. Я життя прожила, Марино, я людей наскрізь бачу!
— Лідію Михайлівно, якщо ви ще хоч раз дозволите собі такі натяки, я викличу таксі й випроваджу вас, попри будь-який тиск!
— Ти? Мене? З квартири мого сина? — Вона видала якийсь нервовий смішок.
— Це квартира моєї родини! Максим тут просто живе разом зі мною!
— Ось як ти заговорила! Значить, мій син для тебе — ніхто? Приймак? — Вона гарячково схопила телефон. — Все, дзвоню Максиму. Хай знає, як ти над його матір’ю знущаєшся!
Почався справжній хаос. Вона кричала в слухавку, плакала, звинувачувала мене в усіх гріхах, а я стояла поруч і розуміла: ця жінка не заспокоїться, поки не зруйнує мій світ до останньої цеглинки.
Увечері, коли Лідія Михайлівна зачинилася в кімнаті, демонстративно ігноруючи вечерю, у двері знову постукали. Цього разу звук був спокійним і дуже знайомим.
На порозі стояв мій батько, Володимир Миколайович. Він приїхав без попередження, хотів допомогти підкрутити крани, як і обіцяв минулого разу.
— Марішко, привіт! Чого ти така затуркана? — він зайшов у коридор і раптом заціпенів.
З кімнати, наче тінь, вийшла Лідія Михайлівна. Її обличчя побачивши мого батька змінилося в одну мить. Вона спочатку зблідла, потім почервоніла, а тоді просто застигла, не в змозі вимовити й слова.
— Лідо? — батько ледь не впустив сумку з інструментами. Металевий ключ гучно впав на підлогу.
— Володю… — прошепотіла свекруха, і в її голосі вперше не було тієї звичної отрути. Тільки розгубленість і щось схоже на… глибокий сум?
— Ви знайомі? — я переводила погляд з одного на іншого, нічого не розуміючи.
— Знайомі? — батько сумно посміхнувся. — Ми з Лідою мали одружитися тридцять років тому. Ще до того, як я зустрів твою маму.
— Що?! — я відчула, як земля виходить з-під ніг. — То виходить…
— Виходить, що світ дуже тісний, Марино, — Лідія Михайлівна раптом випросталася і щільніше запахнула халат. — І деякі таємниці краще не чіпати.
— Які таємниці, Лідо? — Батько підійшов ближче. — Як твоя мати нас розлучила? Як ти спалила мої листи, не прочитавши?
— Почекай, тату… — я намагалася скласти цей пазл у голові. — Ми з Максимом разом п’ять років! Як ви примудрилися жодного разу не зустрітися? На весіллі, на дні народження Софійки?
Батько важко зітхнув і присів на лаву в передпокої.
— А ти згадай, доню. На весілля я не встиг — застряг через негоду в іншому місті, рейси скасували. А на хрестинах… Лідія Михайлівна тоді раптово «занедужала», правда ж?
— Я не захворіла, — глухо відповіла свекруха, дивлячись у підлогу. — Я побачила тебе на фото в альбомі Максима. Коли ви з Мариною ще тільки починали зустрічатися. Побачила — і серце мало не зупинилося. Я зрозуміла, чия вона дочка. І поклялася, що не з’явлюся там, де можу побачити тебе з іншою жінкою.
— То ти знала весь цей час? — Я зробила крок до неї. — Знала і мовчала? То ось чому ти мене так терпіти не могла? Бо я його дитина?
— Так! — вигукнула вона, і в її очах блиснули сльози. — Кожен твій погляд, кожна усмішка нагадували мені про нього! Про те, як він обіцяв чекати, а потім зник!
— Я не зникав, Лідо! — Батько піднявся, і його голос затремтів. — Я повернувся до порожньої хати! Твоя матір сказала, що ти знайшла собі заможного чоловіка і поїхала геть. Вона навіть папірець якийсь показала!
— Який папірець? — Лідія Михайлівна повільно підняла голову. — Вона мені сказала, що ти потрапив у біду. Що тебе більше немає.
Я стояла між ними, і мені здавалося, що повітря в коридорі наелектризоване. Тридцять років брехні. Тридцять років образ, побудованих на чужих маніпуляціях.
— Досить! — Лідія Михайлівна раптом розвернулася і майже втекла до своєї кімнати. — Досить ворушити минуле!
Вона зачинила двері, а ми з батьком залишилися в тиші, яку порушувало лише цокання годинника на кухні.
— Тату, — я торкнулася його руки. — А що ти хотів сказати тоді…?
Батько подивився на зачинені двері, потім на мене. Його обличчя здавалося постарілим на роки за одну мить.
— Не зараз, Марішко. Не зараз. Хай вона заспокоїться. І мені треба… вийти на повітря.
Я дивилася на них і розуміла: моє життя перетворилося на складну драму. Моя свекруха і мій батько — колишні кохані? І саме тому вона так лютувала в цьому домі, знаючи, що він належить сім’ї людини, яка колись була для неї всім миром?
Батько і Лідія Михайлівна врешті-решт залишилися на кухні вдвох. Я сиділа в дитячій, обіймаючи Софійку, і прислухалася до приглушених голосів.
— Ти не мав права з’являтися тут! — чулося шипіння Ліди.
— Це дім моєї доньки, Лідо. На відміну від тебе, я тут бажаний гість. Чому ти так до неї ставишся? Вона ж чудова людина. І Максим її кохає.
— Вона мені нагадує її… Твою дружину. Таку ж спокійну, таку ж правильну. Я кожного разу дивлюся на Марину і бачу твій вибір, Володю. Не мене. Її.
— Лідо, це було ціле життя тому! Ми були зовсім юними!
— Для тебе — юність, а для мене — розчарування на роки! Я вийшла заміж без любові, щоб хоч якось заглушити той біль. Народила сина, жила тільки для нього, щоб він мав хоч краплю того щастя, якого я не знала. А він привів у дім твою дочку! Це ж іронія долі!
Я не стрималася і зайшла на кухню.
— То виходить, ваша неприязнь до мене — це просто відлуння минулого? — я дивилася просто у вічі свекрусі. — Ви псували мені настрій роками тільки тому, що тато колись вибрав не вас?
Свекруха закрила обличчя руками і вперше заплакала по-справжньому. Без істерик, без гри на публіку. Просто тихо і гірко.
— Я не знала, як інакше, Марино… — прошепотіла вона. — Мені здавалося, якщо я буду тебе контролювати, я зможу контролювати той старий біль.
— Це помилка, — тихо сказав батько. — Лідо, тобі треба відпустити це. Заради дітей. Заради себе. Ти ж сама себе виснажила цією злістю.
Ніч минула у важких роздумах. З’ясувалося, що Лідія Михайлівна всі ці роки тримала в собі образу, яка отруювала все навколо. Вона не любила цей дім, бо він був символом іншого життя, до якого вона не мала стосунку.
Вранці вона вийшла до сніданку зовсім іншою. Очі були втомлені, але погляд став м’якшим.
— Марино, — вона присіла на край стільця. — Я поїду сьогодні.
— Лідію Михайлівно, ви можете побути ще, якщо хочете… — я сама здивувалася своїм словам, але відчула, що це правильно.
— Ні. Мені треба додому. Треба все обдумати. Володя правий, я занадто довго жила минулим. Я… я хочу перепросити. За все. За зауваження, за той безлад, що я вчинила.
— Бабусю, ти більше не будеш називати мене опудалом? — Софійка визирнула з-за моєї спини.
Лідія Михайлівна пригорнула онуку до себе і поцілувала у чоло.
— Ні, маленька. Ти в нас справжня принцеса. Найкраща.
Коли приїхало таксі, батько пішов її провести. Вони стояли біля машини, і я бачила, як він на мить торкнувся її руки. Не як коханий, а як людина, яка прощає старі образи.
— Мамо, а бабуся Ліда тепер буде доброю? — запитала Софійка, махаючи рукою вслід машині.
— Сподіваюся, сонечко. Сподіваюся, вона нарешті знайде мир у своїй душі.
Минув місяць. Максим повернувся, і ми все йому розповіли. Він довго мовчав, намагаючись усвідомити, які таємниці приховували його батьки.
— Знаєш, — сказав він мені ввечері. — Мама почала спілкуватися з фахівцем, щоб розібратися в собі. Дзвонила вчора і каже: «Максиме, я тут бачила шпалери, як у вас. Знаєш, а вони справді роблять кімнату світлішою».
Я посміхнулася.
— Невже зміни можливі?
— Схоже на те. Вона навіть запитала, чи не образишся ти, якщо вона передасть нам старовинну вазу. Каже, до нашого комода пасуватиме.
У цей момент у двері постукали. Тричі. Я здригнулася за звичкою, але Максим посміхнувся.
— Не хвилюйся, це твій тато. Ми домовилися разом полагодити полиці.
Я відчинила двері. На порозі стояв батько з великим тортом.
— Ну що, молодь? Приймайте гостя! До речі, Ліда телефонувала. Просила передати, що твій пастельний колір стін — це дуже вдале рішення.
Ми сиділи на кухні, пили чай, і я вперше відчувала, що цей дім справді став нашим. Без привидів минулого, без чужих гірких спогадів.
Мовчання — це не завжди золото. Іноді вчасно сказане слово рятує цілі родини. Нам знадобилося тридцять років і один великий скандал, щоб зрозуміти: образа не вмирає сама по собі, вона просто чекає, поки хтось знайде сміливість відчинити двері правді.
А як ви думаєте, чи змогла б Лідія Михайлівна колись прийняти Марину, якби таємниця минулого так і не розкрилася? Чи деякі стосунки приречені на холод, поки стара рана не буде загоєна?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
