fbpx

Я не знаю, як іншим заробітчанкам вдається так скласти гроші, щоб квартири купувати, але в мене так не вийшло. Я старалася, хотіла як краще, а в підсумку ще й вийшла винною. Критика дітей дуже прикра для мене, бо такої невдячності я від них аж ніяк не сподівалася. Я сподівалася, що діти оцінять належним чином мою працю, але коли я повернулася додому, то побачила, що я нікому не потрібна

– Соромно людям сказати, що у мене мама – заробітчанка, а я досі не маю квартири, – каже якось мені донька.

Вона на мене образилася, бо переконана, що саме я мала її житлом забезпечити, але не впоралася з завданням.

Сини мої теж прямо в очі кажуть, що тих 300 євро, які вони від мене отримували – це мізер,і що інші заробітчанки усіх своїх дітей житлом давно забезпечили, а я не змогла.

Я не знаю, як іншим вдається так скласти гроші, щоб квартири купувати, але в мене так не вийшло. Я старалася, хотіла як краще, а в підсумку ще й вийшла винною. Критика дітей мені крає серце, бо такої невдячності я від них аж ніяк не сподівалася.

На заробітки в свій час я подалася заради кращого майбутнього своїх дітей. Роботи в селі не було, наша стара хата похилилася, діти підростали, а чоловікові моєму було байдуже – тому я і наважилася їхати на чужину, бо всі так робили, хто хотів покращити своє матеріальне становище.

Було дуже важко, особливо на початках, коли в чужій країні, мови не знаєш, але ніхто й не обіцяв, що буде легко, я добре знала, на що йшла. Був період, що я не мала роботи, то спала на вокзалі у вагончиках, а харчувалася на Карітасі, але все терпіла, бо хотіла щось заробити.

Коли я вже знайшла роботу, то всі зароблені гроші я завжди ділила на три рівні частини, бо мала трьох дітей. Математика була не складна – в місяць я отримувала тисячу євро, по 300 євро дітям відправляла, а собі залишала всього 100 на дрібні потреби.

В Італії особливих витрат у мене і не було – я працювала баданткою, жила в домі літніх італійців, яких доглядала, харчувалася теж за їхній рахунок. А ті 100 євро, які я собі щомісяця залишала, я складала на купку про всяк випадок.

Я сподівалася, що діти оцінять належним чином мою працю, але коли я повернулася додому, то побачила, що я нікому не потрібна.

Більше того, два мої сини і донька почали звинувачувати мене в тому, що я погано грошима розпорядилася, бо ніхто з них так до нічого і не доробився.

– Я ж вам щомісяця висилала гроші, – почала виправдовуватися я.

– Мамо, не сміши курей! 300 євро в місяць – хіба це гроші? – стала говорити донька. – От дивися, мамо, ти працюєш 12 років за кордоном, а ніхто з нас так до нічого і не доробився, ми навіть квартиру не купили!

Донька не жартувала, вона і справді вважала, що за 12 років заробітків я мала б купити їй квартиру. Жили вони разом із свекрами в їхньому будинку, тому житлове питання і досі було актуальним.

Невістки, взагалі, порозверталися, і навіть зі мною говорити не захотіли. До себе в гості не покликали, а з синами я зустрілася на вулиці.

– Як ти, мамо? Сподіваємося, у тебе все добре, – це все, що я від них почула.

“Все добре, діточки… Все добре…”, – кажу, а у самої з очей рясно котилися сльози.

Я нарешті зрозуміла, що і справді, як каже донька, я невміло розпорядилася грошима – треба було не між дітьми їх ділити, а собі все складати, тоді б, може, вони маму більше цінували. А тепер ні у них нічого немає, ні у мене.

Я і справді не розумію, як у інших заробітчанок виходить квартири купувати? Мені так не вдалося, і діти мені цього не пробачили, хоча і жили всі ці роки за гроші, які я їм висилала. Нехай 300 євро, хіба це мало?

Повертаюся я в Італію з твердим переконанням, що настав час жити по-іншому, тепер мені потрібно подумати про себе, бо я вже зрозуміла, що на дітей надії мало.

Вже який день прокручую в голові слова сина: “Мамо, не сміши курей! 300 євро в місяць – хіба це гроші?”

Я ж думала, що я їм суттєво допомагаю, а виявилося, що для них це були смішні гроші.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page