Оксану я знаю ще зі школи, ми були наче сестри, я допомагала їй з уроками, і ділилася з нею їжею в їдальні. Я ж знала, що її сім’я просто не має грошей на те, щоб дати дочці з собою. Батька у Оксани не було, а мама намагалася з усіх сил забезпечити їхню родину найнеобхіднішим.
Після закінчення школи ми разом поїхали в місто вчитися і я постійно підтримувала подругу. Грошей у борг? Будь ласка! Віддати вчасно не зможеш? Та не питання, зачекаю! Часто я їй прощала борг, мої батьки тоді добре жили. І на дачу завжди її із собою забирала, й у поїздки. І багато оплачувала в цих самих поїздках.
З Оксаною ми стали ріднею, коли вийшли заміж за двоюрідних братів. Але після цього наші стосунки з подругою дуже зіпсувалися. Сім’я мого чоловіка була проста, із середнім статком, та ще молодших братів у Тараса було двоє. А Оксані пощастило більше: забезпечені свекри, чоловік має гарний старт у вигляді квартири, машини, престижної роботи.
Я не шкодую, що саме за Тараса заміж вийшла. Чоловіка люблю, з родичами ладнаємо. Але тоді все просто навалилося одразу. У нас не було житла, ми взяли квартиру в кредит. Потім у нас один за одним народилося двоє дітей, я в декреті, працював один чоловік.
І так сталося, що одного разу нам дуже були потрібні гроші. Я до Оксани й звернулася. Живуть же добре: квартира, дітей поки що немає, працюють обоє, закордонні поїздки собі дозволяють. І просила я в борг. І не бозна-яку суму. Я попросила в борг у подруги, якій стільки допомагала дві тисячі гривень. Але вона відмовила.
– Ми живемо так добре тільки тому, що вміємо рахувати гроші. Я планую бюджет, записую всі доходи та витрати. І знаєш, цього місяця я не заклала до статті витрат гроші на те, щоб дати тобі в борг. Я розумію, що віддаси, але в мене все розраховано. Вибач не можу, – сказала Оксана.
Я не могла повірити в це, адже скільки я їй таких боргів по дрібниці пробачила! А мені ще й лекцію прочитали про те, як треба планувати сімейну бухгалтерію.
Ми викрутилися. Гроші позичили у товариша мого чоловіка. З Оксаною перестали спілкуватися зовсім. Ось так і затихла вічна дружба.
Три роки минуло, у нас усе налагодилося давно. Діти в садочку, ми з чоловіком працюємо, все добре. Але Оксану більше не сприймаю. Ні як подругу, ні як родичку. Хоча вона й намагалася відновити стосунки, навіть з’ясовувати було початку, а за що я образилася, вона мені правду сказала і хотіла навчити, як жити.
А нещодавно нас запросили до спільних родичів на весілля. Я не захотіла сідати поруч з Оксаною. Вона весь вечір ходила за мною слідом і намагалася мені щось пояснити:
– Ми стільки років з тобою товаришували, – з образою висловила Оксана, – а ти готова все забути через дві жалюгідні тисячі?
А не в них справа, а в тому, що подруга (і родичка!) відмовила мені у скрутну хвилину, після того, як я стільки років мовчки охоче допомагала їй.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
