– Я не відпущу тебе, Канада – це так далеко, та й не треба нам того будинку, – я з усіх сил намагалася переконати свого чоловіка не їхати на заробітки.
Але у Мирона був такий характер, що якщо він уже щось вирішив, то вирішив. А надумав собі мій чоловік, що нам будинок потрібний, і відразу знайшов вихід – у нього з’явилася можливість на кілька років поїхати у Канаду, і він прийняв рішення їхати, хоча я була проти.
Мені здавалося, що можна знайти спосіб заробити і тут, вдома. Але Мирон був упевнений: якщо ми хочемо свій будинок, іншого виходу немає.
– Це всього лиш кілька років, – запевняв він. – Я повернуся, і ми житимемо в своєму власному домі.
Я не могла його зупинити. У нього був той блиск в очах, який я знала – якщо він щось вирішив, то переконати його неможливо.
Спочатку він дуже сумував. Ми говорили щодня по телефону, навіть не зважаючи на різницю у часі, сміялися, будували плани, він розповідав мені детально як пройшов його день.
Але через кілька місяців дзвінки стали рідшими, а розмови – коротшими. “У мене все добре, вибач, поспішаю” – це стало його стандартною фразою. Я намагалася не думати поганого, але щось у мені насторожилося.
Через два роки Мирон майже перестав дзвонити. Я не могла більше цього ігнорувати. Він змінювався, віддалявся. Я розуміла, що мені треба діяти, що якщо я нічого не зроблю, то втрачу його.
Я думала, що вигадати, щоб повернути його додому, навіть хотіла збрехати, що захворіла. Але не довелося нічого вигадувати – він сам подзвонив і сказав, що приїде.
Я відчувала, що нічого хорошого чекати не варто, я була практично переконана в тому, що на чужині у мого чоловіка є інша жінка.
Я ретельно готувалася до його приїзду, але дуже хвилювалася. Чоловіка втрачати я не хотіла, адже ми з ним прожили 17 років, у нас є спільний син.
І тоді мама дала мені пораду, яка спершу здалася абсурдною:
– Не вір у те, що він тобі скаже. Навіть якщо заявить, що в нього є інша, скажи, що це неправда, що ти у це не віриш. Не плач, не кричи, не благай – просто будь собою і частіше нагадуй йому про те, що ви мали разом.
Ця мамина порада здавалася мені дивною. Як я можу не вірити в те, що він сам скаже? Але мама завжди була мудрою жінкою. І коли Мирон повернувся, я вирішила спробувати діяти так, як вона радила.
Не встиг чоловік з дороги на поріг ступити, як майже відразу сказав:
– Я приїхав тільки для того, щоб розлучитися. У мене там є інша жінка, і я її люблю та хочу бути з нею.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Хотілося закричати, заплакати, розбити щось об стіну. Але я згадала мамині слова. І сказала:
– Я не вірю.
Мирон здивовано підняв брови.
– Що ти не віриш?
– Не вірю, що у тебе є інша. Не вірю, що ти не міг так просто забути все, що у нас було. Не вірю, що ти міг викреслити 17 років нашого шлюбу.
Він мовчав, бо мої слова його дещо вивели з ладу. А я продовжувала:
– Ми ж мріяли про цей будинок разом. Це було наше спільне рішення. Ми планували, який він буде, де ростимуть дерева, де житиме наш син. Ти ж не міг цього забути, Мироне.
Він зітхнув і відвів погляд.
– Ми ще повернемося до цієї розмови, – сказав він і пішов у кімнату.
Я зрозуміла, що виграла перший раунд.
Наступні дні я діяла так, ніби ніякої зради не було. Я не плакала, не дорікала, не влаштовувала сцен. Навпаки, я говорила про наші плани, про сина, про будинок. Я готувала його улюблені страви, ділилася спогадами, показувала фотографії.
Мирон почав потроху змінюватися. Спочатку він ще говорив про розлучення, але вже не так впевнено. Потім перестав говорити про Канаду. Він наче знову став частиною нашої родини.
Якось увечері ми сиділи на кухні, пили чай, і він раптом сказав:
– Ти так і не спитала мене про неї.
Я усміхнулася.
– А навіщо? Я ж не вірю, що вона є.
Він мовчав. А потім тяжко зітхнув і взяв мене за руку.
– Вона була. Але тепер я розумію, що це була не любов. Просто самотність і бажання заповнити порожнечу.
Я знала це ще до того, як він сказав.
Мирон в Канаду більше не повернувся. Ми почали будувати свій будинок. Так, грошей було не так багато, як планувалося, але ми впоралися.
Я не знаю, що було б, якби я тоді піддалася своїм емоціям і влаштувала сцену. Але я послухала маму. І це врятувало мій шлюб.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
