– І що ти тут робиш? Тобі тут нічого не належить, – стала голосити моя тітка, щойно вона увійшла в хвіртку і побачила мене на грядках.
– І вам добрий день, тітко Лідо. Я лише з клумбою порядок наведу, і відразу поїду, – кажу.
– А хто тебе просив садити ту клумбу? Можна подумати, що мама з небес це бачить. Та їй там уже нічого не треба, тож дарма стараєшся.
– Хто зна, може і бачить, – відповідаю.
Моєї бабусі не стало рік тому. Я важко пережила цю втрату, бо дуже її любила. Батьки часто привозили мене до бабусі на все літо, і я добре знаю, що вона дуже квіти любила, особливо серпневі майори, вони у неї були різних кольорів. Це вже потім я дізналася, що квіти ці називаються цинія, але у нас в селі всі чомусь їх називали майорами.
Ось я на спомин про бабусю і засадила всі її грядки квітами. Може якраз їй там, з небес, все видно. А грядки і так бур’яном заростали, бо тітка, якій дісталася у спадок бабусина хата, вирішила нічого не садити. Вона взагалі до роботи, так собі, не дуже беручка.
Я не розумію свою тітку, як можна бути такою, як вона? Мало того, що вона квартиру свою захарастила так, що пройти неможливо, так вона ще й умудрилася бабусин будинок за рік довести до невпізнання. Не розумію, чим керувалася бабуся, коли переписувала цей будинок на тітку Ліду?
У моєї бабусі було двоє дітей: мій тато і його сестра Ліда. Батько рано пішов з дому, спочатку в інституті вчився, потім на роботу влаштувався, одружився, так що дав зрозуміти, що в селі він жити не буде.
Але ми часто приїжджали в гості до бабусі, а мене в неї залишали на всі канікули. Тітка ж майже до 30-ти років жила з батьками, а потім заміж вийшла і переїхала в квартиру до свого чоловіка.
Ми з нею близькі ніколи не були, але останнім часом я кілька разів заїжджала до неї у справах, то була приголомшена побаченим – такого безладу як в квартирі тітки я ще не бачила. І тепер вона так само захарастила і бабусин будинок.
Мені цього будинку не треба, батьки мене забезпечили житлом, але цей дім мені дорогий як пам’ять про бабусю, вона дуже ним дорожила. Вони з дідусем довго його будували, майже 12 років. У них на той час був найбільший і найкращий будинок в селі.
У бабусі завжди була чистота і порядок, навіть в погребі всі баночки з закрутками були поскладані рядочками, а зараз пусті банки валяються в коридорі під ногами, так що пройти важко.
Якось я бабусю запитала, навіщо вони з дідусем збудували аж такий великий будинок, адже можна було і щось менше робити, а бабуся відповіла, що у них з дідом була мрія – мати гарне затишне родинне гніздечко, де б могли зібратися усі діти і внуки.
Та їхнім мріям, на жаль, не судилося збутися. Бо всього за рік під наглядом тітки дім так змінився, що плакати хочеться. Всюди бруд, пил, до того ж, пахне цвіллю, бо будинок не пропалюється взимку і не провітрюється влітку, тітка не вважає за потрібне так напрягатися і це робити.
Отак, бабуся з дідусем все життя економили, щоб цей дім збудувати, а він за кілька років не буде мати житлового вигляду, якщо і далі так піде.
Мене тітка виганяє, каже, що я претендую на цей будинок, хоча в мене і в думках такого не було. Я просто хочу зберегти пам’ять про бабусю, нехай і просто в майорах, її улюблених квітах.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
