— Досить вже дзвонити їй щодня, мамо! — Роман майже крикнув у телефон, і Соломія завмерла біля дверей кухні, почувши знайомий, до болю знайомий роздратований тон. Вона не встигла зайти з коридору, і її рука так і залишилася на ручці. — Ні, не збираюся я зараз їхати! Так, у неї руки є, сама розбереться!
Він кинув смартфон на стіл, ніби той обпік йому долоню, і тяжко видихнув. Здавалося, він скинув із себе невидимий вантаж, але цей вантаж одразу ж ліг на Соломію.
— Знову щось трапилося? — тихо спитала Соломія, намагаючись не дивитись йому у вічі, бо це завжди призводило до одного — його кам’яного обличчя і втечі від розмови.
— Мама каже, кран на кухні підтікає. — Роман знизав плечима, намагаючись надати голосу байдужості, але це йому не вдалося. — Але я їй уже тисячу разів казав, що не можу вириватися з роботи щоразу. Я ж не сантехнік, а ІТ-шник, у мене дедлайни горять.
— То з’їздив би у вихідний, викликав того ж майстра, що ремонтував нам у «Комфорт Тауні», — обережно запропонувала вона, знімаючи шарф.
— Ага, а потім ти знову скажеш, що я живу в неї, — у голосі Романа пролунала глибока, виснажлива втома. — Я й так між вами, як прокладка, якщо чесно.
Соломія посміхнулася — посмішкою без веселощів, короткою і гіркою.
— Між нами? Романе, та вона втручається у все. Навіть у те, що я на вечерю готую. Вчора дзвонила і радила, як правильно робити котлети «по-київськи», бо мої «занадто сухі».
Роман зітхнув і сперся на підвіконня, дивлячись у сіре листопадове небо над столичними багатоповерхівками. Він не любив ці розмови. Завжди замикався, мов чув щось, що не міг ані спростувати, ані прийняти.
За вікном мрячив дощ — той самий, київський листопадовий, дрібний, липкий, від якого не рятують ані парасольки, ані найкращі мембранні куртки. У квартирі пахло смаженою цибулею та кавою, і цей запах, як не дивно, викликав у Соломії роздратування. Її дратувало все — тарілки в раковині, не вимкнене світло у вітальні, навіть звук крапель, що б’ють по зовнішньому блоку кондиціонера.
Вона втомилася. Втомилася від того, що живе наче не своє життя, а під ковпаком у Галини Костянтинівни.
— Романе, — почала вона, стримуючи тремтіння в голосі, яке завжди видавало її внутрішній біль. — Я не проти твоєї мами, правда. Але я не можу так. Вона постійно дзвонить, радить, вказує. Я не відчуваю, що ми взагалі маємо свою родину, свою атмосферу.
— Ну, і що ти хочеш, щоб я зробив? — Роман обернувся, дивлячись на дружину з виразом приреченості. — Заборонив їй дзвонити? Я не можу її образити.
— Ні. Просто… постав кордон. Скажи, що ми дорослі люди, у нас є своє життя, і ми самі вирішуємо, як жити. Наприклад, ми не приїжджаємо до неї тричі на тиждень, бо у нас плани.
Роман пирхнув.
— Ох, Соля, ти як дитина. Адже вона добра бажає. Вона ж мене одна виростила.
— Добра? — Соломія зірвалася. — Серйозно? Коли вона перевіряє, скільки я купую сиру на тиждень, бо вважає, що ми «марнотратні»? Чи коли каже, що я «погано впливаю» на твою кар’єру, бо ти пізно лягаєш спати? Це по-твоєму добро?
Роман промовчав.
— Чи ти так думаєш? — додала Соломія, вже тихіше, з гіркотою у голосі.
Відповіді не було. Тільки важке дихання і звук невпинного дощу за вікном.
Того вечора вони вечеряли мовчки. На телевізорі бурмотіли новини, миготіли кадри чергових репортажів про політику та економіку, але слова не запам’ятовувалися. Соломія ловила себе на думці, що за п’ять років стосунків та два роки шлюбу не пам’ятає, коли вони востаннє розмовляли до душі. Без роздратування, без вічних «мама сказала», «мама думає», «мама радить». Їхнє життя перетворилося на перманентний звіт перед єдиним глядачем.
Одинадцята вечора. Роман пішов у ванну. Свій дорогий телефон, який, як і машину, купували за поради Галини Костянтинівни, він залишив на столі. Він блимав, показуючи вхідний дзвінок — «Мама». Соломія дивилася на екран як на маленьку бомбу, яка ось-ось вибухне і зруйнує їхній хиткий мир. Потім повільно, з внутрішнім тремтінням, взяла слухавку і натиснула «Відхилити».
За кілька секунд — знову дзвінок. І знову, і знову. Вона знала: Галина Костянтинівна не відчепиться, поки не дізнається, чому її син «так довго» у душі.
— Романе, — крикнула вона, перекриваючи шум води, — твій телефон дзвонить!
З ванної долинуло роздратоване:
— Візьми сама! Скажи, я зайнятий!
Соломія розуміла, що це її шанс. Шанс не просто передати інформацію, а дати знати, що вона тут, вона частина цього життя. Вона натиснула на зелену кнопку.
— Алло?
— Солічка, — почувся солодкий, напнутий голос Галини Костянтинівни. — А де мій син?
— У душі, Галино Костянтинівно.
— Знову в душі. Втомився, мабуть, бідний. Я йому казала не брати стільки роботи. Ти його не завантажуєш? Ти ж знаєш, як це впливає на чоловіче здоров’я! Роботу по дому ділите чесно?
— Все гаразд, — сухо відповіла Соломія, відчуваючи, як її щоки починають горіти від обурення.
— Ну, дивись, люба, — продовжувала свекруха, абсолютно не помічаючи сухого тону. — Я тут подумала, ви давно не заїжджали до мене. Може, у вихідні приїдете? Я зроблю свій фірмовий пиріг з капустою і борщ. Романуша його обожнює.
— Не знаю, — Соломія постаралася говорити спокійно, виважуючи кожне слово, щоб не зірватися. — У нас на вихідні плани: ми з Романом хотіли поїхати у Карпати.
— У Карпати? Ой, навіщо вам та далека дорога! — у голосі пролунало вдаване співчуття, змішане з нерозумінням. — Ну, ти ж удома сидиш, фрілансиш, у тебе часу повно! Адже жінці головне — затишок у домі та щоб чоловік був нагодований. Я в твої роки і працювала, і вечеря до шостої була на столі, і сукні у мене були завжди накрохмалені!
— Я теж працюю, Галино Костянтинівно, — не витримала Соломія, її голос затремтів. — І маю ненормований день. Іноді я здаю проекти і вночі. Моя робота не менш важлива, ніж Романова.
— Так? — у голосі пролунало справжнє здивування. — А Роману, отже, самому доводиться по дому робити? Ось раніше жінки були інші. Турботливі.
— Давайте поговоримо іншим разом, — різко сказала Соломія, відчуваючи, що ще секунда, і вона вибухне. Вона натиснула відбій.
Телефон знову задзвонив, але Соломія просто вимкнула звук і поклала його екраном униз.
Роман вийшов із ванної, витираючи волосся рушником. Він одразу помітив вимкнений телефон.
— Мама дзвонила? — спитав він.
— Так. Я сказала, що ти зайнятий. І що ми їдемо в Карпати, — додала вона, кидаючи йому виклик поглядом.
— І все? — Роман насупився. — Ти з нею якось… грубо, як на мене. Вона ж хотіла тільки запросити нас.
— На мою думку, надто м’яко, — парирувала Соломія. — Вона вважає, що я ледарка, яка сидить удома і не цінує тебе.
— Ну, може, невдало виразилася, — промимрив Роман, уникаючи її погляду. — Ти ж її знаєш.
— Саме так, — Соломія підвелася. — Я знаю її краще за себе. Тому що вона щодня мені нагадує, як мені жити. А ти мені щодня нагадуєш, що мені треба мовчати.
Роман нічого не відповів. Тільки сів на диван, увімкнув телевізор голосніше звичайного, ніби намагаючись заглушити її слова. Діалог було закінчено.
Наступного дня Соломія вийшла з роботи пізніше, ніж звичайно, — начальник затримав зі звітністю по новому проекту у Львові. На вулиці вже добряче темніло, повітря пахло мокрим асфальтом і гаром із найближчих котелень. У маршрутці всі сиділи, уткнувшись у телефони, обличчя втомлені, байдужі.
Вдома пахло м’ясом та картоплею — Роман приготував вечерю. Він намагався виглядати спокійним, навіть усміхнувся.
— Слухай, мама дзвонила, — почав він, — каже, що у неї день народження наступної неділі. Вона хоче, щоб ми прийшли.
— Ми завжди приходимо, — озвалася Соломія, знімаючи пальто. — Щороку. І завжди там ціла родина.
— Ну так, але цього разу вона сказала, що хоче по-сімейному, без гостей. Лише ми, — він уникав її погляду, копаючись виделкою у картоплі.
— «Ми» — це хто? — Уточнила Соломія, повільно складаючи пальто.
— Ну… я, ти й вона, — невпевнено відповів Роман. — І тітка Таня з Миколаєва приїде.
Соломія хмикнула.
— Чудово. Сімейний вечір у компанії людини, яка вважає мене невдахою та істеричкою. Прекрасний план.
— Не починай, — стомлено сказав Роман. — Вона просто хоче уваги. Це її свято.
— А я — поваги, — тихо промовила Соломія. — Але, здається, до цієї сім’ї його не завезли. Це не стосунки, Романе, це система контролю.
Роман відставив тарілку і подивився на жінку:
— Чому ти завжди все перетворюєш на конфлікт? Вона просто турбується!
— Я не перетворюю. Він уже є. Просто ти не помічаєш його. Ти звик жити під цим тиском.
— Тому що ти постійно шукаєш, чого причепитися! До всього!
— Я шукаю? — Соломія зробила крок ближче, її голос був не гучним, але сповненим такої сили, що повітря поміж ними стало густим. — Романе, вона командує всім — від того, що я ношу, до того, куди ми витрачаємо гроші і в якій позі ми спимо! Вона знає все про наші кредити, твою роботу, моїх друзів. А ти… ти мовчиш. Завжди. Ти ніби все ще п’ятирічний хлопчик.
Роман важко зітхнув.
— Може, тому, що не хочу скандалів?
— Ні, — Соломія похитала головою, її очі були сповнені сліз, які вона рішуче стримувала. — Тому що ти звик слухатись. Це твоя зона комфорту.
Він підвівся, стиснувши кулаки.
— Знаєш, іноді з тобою неможливо розмовляти. Ти постійно нападаєш!
— А ти спробуй. Хоч раз. Захисти мене. Або захисти наш простір.
Він пішов у кімнату, грюкнувши дверима так, що задзвеніли склянки у серванті.
Соломія залишилася на кухні. Увімкнула чайник, налила окріп у чашку і довго дивилася, як на поверхні з’являються бульбашки. Думки плуталися: з одного боку — біль і агресивність, з іншого — розпач і втома. Вона відчула, що її ресурс вичерпано.
Її життя перетворилося на нескінченне лавірування між Романом та його матір’ю. Щодня був як іспит на терпіння. Сказати слово не так — отримаєш укол. Сказати надто м’яко — тебе не почують.
Соломія вимкнула світло, пішла до кімнати і лягла, не переодягаючись. Слухала, як у сусідній кімнаті Роман щось друкує на ноутбуці. Може, переписується з матір’ю, може шукає рецепт вечері «за її порадою». Вже не важливо. Все це стало настільки звичним, що навіть біль притупився.
За кілька днів Соломія наважилася. Не на скандал, ні. На справжню, відкриту розмову, яка могла або врятувати їх, або зруйнувати остаточно.
Роман прийшов із роботи, втомлений, у брудних черевиках — навіть не зняв їх, пройшов прямо на кухню.
— Нам треба поговорити, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Зараз? — буркнув він, виймаючи з холодильника пляшку пива.
— Так. Нині.
Він кивнув, відкрив пляшку, зробив ковток і сів навпроти, демонструючи, що його більше цікавить пиво, ніж вона.
— Тільки давай без крику і звинувачень, гаразд? — одразу попередив.
— Без крику, — погодилася Соломія. — Просто дай відповідь: коли ти востаннє сам прийняв рішення щодо нашого життя без поради мами?
Роман завмер, потім насупився.
— Що за питання? Що ти маєш на увазі?
— Прості. Коли ти сам вирішував, як нам жити? Куди поїхати на відпочинок, що купити у квартиру, з ким нам спілкуватись, окрім її родичів?
Він знизав плечима, намагаючись знайти виправдання.
— Ну, я прислухаюся до неї, вона старша, досвідченіша. Вона краще знає, що таке сімейний бюджет, що таке ремонт!
— А я, значить, хто? Меблі? Додаток до твого життя?
— Та перестань! Ти драматизуєш!
— Ні, — Соломія вже не могла зупинитися. Вона говорила чітко і виважено, як юрист, який зачитує вирок. — Ти розумієш, що ми не маємо родини? Є ти, твоя мама і я, яка постійно доводить, що вона не зайва.
— Зайва? — Роман поставив пляшку на стіл із глухим стукотом. — Якби не мама, ми вже голодували б! Вона і помагала, і радила! Вона допомогла нам знайти цю квартиру!
— Допомагала? — Соломія засміялася, але в цьому сміху не було радості, лише гіркота. — Допомагала руйнувати нас зсередини, Романе! Її допомога — це поводок, який ти не помічаєш!
Він різко встав.
— Все, годі. Я не збираюся це слухати. Ти перейшла межу!
— Звісно, не збираєшся. Простіше втекти, ніж визнати, що у нас проблема. Ти тікаєш щоразу, як чуєш слово «межа».
Роман схопив куртку.
— Я піду прогуляюся, мені треба провітрити голову.
— До мами?
Він не відповів. Двері грюкнули.
Соломія сиділа на кухні ще дві години. Вона зрозуміла: він не повернеться доти, доки вона не вибачиться. Вона повинна була визнати, що Галина Костянтинівна «має рацію», а вона, Соломія, «драматизує». Але цього разу вона не могла. Вона відчувала, що якщо зараз промовчить, то загине.
Коли Роман повернувся близько опівночі, Соломія чекала на нього.
— Я не збираюся перед нею вибачатися, — Роман стояв посеред кухні, стиснувши кулаки, ніби відбивався від невидимого супротивника. — Годі вже! Я дорослий чоловік!
— То доведи, що ти дорослий, — спокійно сказала Соломія, не зводячи очей. — Хоч би один раз. Захисти свій шлюб.
— Ти спеціально провокуєш, так? Хочеш, щоб я вибухнув?
— Ні, — вона нарешті підняла погляд, і в її очах був не гнів, а глибокий смуток. — Я просто хочу, щоб ти зрозумів, як це — жити між жінкою, яка тобою командує, та чоловіком, який ховається за її спиною. Я більше так не можу.
Роман різко стукнув по столу.
— Досить! Ти нічого не розумієш!
— Я саме розумію, — Соломія говорила тихо, але в голосі звучала сталь. — Розумію, що я для вас обох просто обслуговуючий персонал. Одна командує, друга виконує. Тільки більше не буде.
Вона встала і пішла до дверей. Роман спробував щось сказати, але Соломія підняла руку, зупиняючи його.
— Не треба. Сьогодні я йду до сестри Ірини.
— Ти з глузду з’їхала! — Роман спалахнув. — Через це? Через пару слів матері? Це ж дурниця!
— Не через кілька слів. Через три роки.
Вона одягла пальто, взяла заздалегідь зібрану невелику сумку та вийшла. Роман не пішов за нею. Він просто стояв, не в силах повірити, що це відбувається.
Сестра, Ірина, зустріла її мовчки — просто обійняла на порозі. У Соломії в грудях щось стислося: вперше за довгий час хтось обійняв її не з жалю і не заради показухи, а просто тому, що зрозумів її без слів. Це обійми були кращими за будь-які розмови.
— Живи скільки треба, — сказала Ірина. — Кімната вільна. Я тебе підтримаю.
Соломія кивнула. Першої ночі вона майже не спала. Все прокручувалося в голові: Роман, його мати, дзвінки, поради, докори, нескінченний тиск. Начебто життя перетворювалося на серіал, який хтось інший писав за неї.
Вранці зателефонував Роман.
— Ти де? Я хвилююся.
— У Ірини.
— Повернися. Ми поговоримо. Мама… вона дуже засмучена.
— Ми вже говорили, Романе, — відповіла вона.
— Мама хоче вибачитись. Вона обіцяє більше не втручатися.
— Нехай перепрошує перед дзеркалом, — тихо, але твердо сказала Соломія.
Пауза. Довга, як прірва. Потім короткий, стислий голос:
— Отже, все?
— Так, — сказала Соломія. — Все.
Перші дні вона ніби заново вчилася дихати. Прокидалася без тривоги, готувала собі сніданок, ішла гуляти холодними вулицями Подолу. У місті пахло мокрим залізом та кавою з вуличних кіосків. Вона дивилася, як люди поспішають, сваряться, сміються і вперше відчувала, що довкола життя, а не крива копія «правильної родини». Це було її життя.
Але спокій тривав недовго. Галина Костянтинівна не збиралася так просто відпускати сина.
Одного вечора, коли Соломія поверталася з магазину, телефон завібрував. Роман.
— Нам треба зустрітися, — голос був хрипкий, тривожний. Він був наляканий.
— Навіщо? — насторожилася вона.
— Це важливо. Дуже. Прошу.
Вона погодилася. Не з цікавості — скоріше з бажання поставити остаточну крапку.
Вони зустрілися у парку біля старої альтанки, на якій ще виднілися залишки літнього оздоблення. Роман виглядав старим: неохайна щетина, глибокі тіні під очима, руки тремтять. Він втратив свій звичний блиск.
— Що трапилося? — спитала Соломія.
— Мамо… — він проковтнув, — мама продала мою машину.
— Що? Яку машину? Ту, яку вона порадила купити?
— Так, мій «Фольксваген». Каже, їй терміново були потрібні гроші на «лікування». Я навіть не знав, де вона взяла документи. А потім я дізнався, що жодного лікування не було. Вона перевела все на рахунок своєї подруги і поїхала.
— Куди?
— Не знаю. Телефон вимкнено. Подруга теж зникла.
Соломія мовчала. Не тому, що не знала, що сказати. Просто не вірила у таку ницість.
— І ти хочеш, щоби я що зробила? — нарешті спитала вона.
— Я не знаю, — Роман похитав головою. — Просто… я все зрозумів. Все, що ти казала.
Він глянув на неї. Очі — втомлені, чесні, вперше без захисту і страху перед матір’ю.
— Ти весь цей час мала рацію. Мама справді втручалася. Вона мене контролювала. Я просто боявся визнати. Боявся втратити її підтримку. А тепер я втратив і машину, і тебе, і підтримку.
— А тепер пізно, — тихо відповіла Соломія.
— Ні, не пізно. Я хочу повернути все як було. Без неї. Лише ми двоє. Я хочу почати все спочатку. Ми поїдемо. Хоч у Львів, хоч у Варшаву.
Соломія посміхнулася.
— Ти впевнений, що вмієш жити без неї?
— Так. Присягаюся. Я порвав із нею всі контакти.
— Клявся вже, Романе. Не один раз.
Він ступив ближче.
— Соля, я справді змінився. Я зрозумів, що загубив.
— Ні, ти зрозумів, що лишився сам і тобі потрібна допомога, — спокійно сказала вона. — Це різні речі. Ти зрозумів, що твоя опора, твоя мама, зрадила тебе.
Роман відвів погляд.
— Вона… вона сказала, що ти навмисне мене налаштувала проти неї. Що хотіла, щоб ми посварилися, щоби забрати собі квартиру.
— Звичайно, — гірко посміхнулася Соломія. — У її світі винні завжди всі, окрім неї. У мене вже є адвокат. Квартира належала тобі до шлюбу, і я не збираюся на неї претендувати.
— Я був дурнем. Я тебе не цінував.
— Так. Був. І знаєш, що найприкріше? — Соломія подивилася просто у вічі. — Адже я вірила. Думала, що це можна пережити, що ти колись станеш поруч, а не за спиною у мами. Але ти вибрав її до останнього.
— Соля…
— Ні. Не треба. Не проси вибачення, — вона похитала головою. — Ти не винен, що виріс під її впливом. Але винен, що не схотів вибратися. Ти винен у тому, що не вибрав нас.
Вона розвернулась і пішла геть. Роман не покликав. Тільки довго стояв нерухомо, поки її постать не зникла за поворотом паркової алеї.
Минуло чотири місяці.
Зима відступила. Весна вступила у свої права: на київських вулицях пахло першим цвітом і мокрим ґрунтом. Соломія знайшла нову, цікаву роботу — вона проектувала інтер’єри в одному з провідних архітектурних бюро. Колектив виявився напрочуд доброзичливим, начальниця — адекватною, без жодних «мамських» чи командних інтонацій.
Вона винайняла невелику, але світлу квартиру на околиці, з вікнами у двір, де діти вже ганяли м’яча. Жила одна — і вперше відчувала, що це не самотність, а свобода і незалежність.
Роман іноді писав. Короткі, плутані повідомлення: «Пробач», «Скучив», «Можна подзвонити?». Соломія не відповідала. Не зі злості — просто не бачила сенсу. Їй не потрібна була його провина, їй потрібна була повага, яку він міг дати, лише коли втратив усе.
Одного вечора пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Галина Костянтинівна.
— Солічка, привіт, — сказала вона, ніби нічого не сталося і вони просто не бачилися тиждень. — Чи можна увійти? Я привезла домашнього вишневого варення.
Соломія примружилася, оглядаючи її.
— Що вам потрібне?
— Поговорити. Я… я все зрозуміла, — вона увійшла, не чекаючи на запрошення, сіла на табурет. Вигляд у неї був розгублений і втомлений: фарба з волосся злізла, бліді губи, очі запалі. Вона виглядала як людина, яка вперше зіткнулася з наслідками своїх дій.
— Я дурість зробила, — почала вона. — Гроші витратила не туди, куди треба. Подруга підвела. Роман тепер не розмовляє зі мною. Він мене ігнорує!
— То може вам з ним поговорити, а не зі мною? — спокійно зауважила Соломія.
— Я прийшла, бо хочу все виправити. Ви ж сім’я. Я поговорю з Романом, і ви повернетеся! Я обіцяю, що більше не буду…
— Ні, — Соломія посміхнулася, і в її посмішці не було ворожості, лише остаточне прийняття факту. — Ми були сім’єю. Тепер ні.
— Але ж ви можете пробачити, правда? Ви ж хороша жінка, розумна. Ви ж його любите?
— Вибачити — не означає знову пустити в життя, — Соломія підвелася. — Вибачити — це відпустити свій гнів. Я вас пробачила. Але наше життя – це тепер моє життя.
Галина Костянтинівна підвела очі.
— Ви навіть не спробуєте? У вас таке красиве варення!
— Ні. Тому що я вже спробувала три роки тому, — Соломія відкрила двері.
Свекруха замовкла. Потім встала, поправила шарф і тихо сказала:
— Ну, що ж. Ви перемогли.
— Ні, — Соломія подивилася прямо. — Я просто обрала себе. І своє право на тишу.
Двері зачинилися. Тиша в квартирі була майже відчутною.
За кілька тижнів Соломія випадково зустріла Романа у супермаркеті. Він стояв біля полиці з крупами, розгублено крутив пачку рису, наче вперше бачив її.
— Привіт, — ніяково сказав він.
— Привіт.
— Мамо… поїхала до тітки в село під Полтавою. Сказала, втомилася від усього.
— Розумію.
— Я тепер живу сам. Дивно якось. Тихо. Я записався на курси іноземної мови, як ти хотіла.
— Звикай, — лагідно відповіла Соломія. — Це і є тиша.
Роман кивнув.
— Я радий, що ти гаразд. Ти… ти виглядаєш щасливою.
— Я теж, — сказала вона і посміхнулася. — Бережи себе.
Вони розійшлися, навіть не обернувшись.
Весною Соломія отримала підвищення. Начальниця доручила їй керувати невеликим проектом – будівництвом житлового комплексу. Робота затягнула, але приносила задоволення.
Вечорами вона поверталася додому, включала музику, готувала вечерю, дзвонила сестрі. Іноді думала про Романа — не з болем, не з тугою, а як про людину з минулого життя, яка навчила її однієї важливої речі: якщо не ставити межі вчасно, інші збудують їх за тебе.
Одного з таких вечорів, коли за вікном шумів травневий вітер, Соломія дістала старий зошит — той самий, куди колись виплеснула все, що не могла сказати. Погортала сторінки, дочитала до кінця і раптом усміхнулася.
Останній запис, зроблений у ніч її втечі, говорив:
«Хочу просто дихати сама. Без контролю. Без вини».
Вона взяла ручку і дописала нижче:
«Дихаю. І живу».
За вікном ліхтарі відкидали м’яке світло на дерева, які тільки-но розпустилися, і Соломія заплющила очі. У грудях було спокійно, рівно, упевнено. Вона знала: найважче — позаду.
І попереду не страх, а своє життя. Справжнє. Без чужих сценаріїв, без дзвінків, без «мама сказала». Просто життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
