Весільна сукня висіла на манекені, що його привезли з салону. Не на простій вішалці — на оксамитовому, вишуканому, височенному манекені, ніби це був музейний експонат, а не одяг. Воно було білосніжне, мов зимовий сніг у Карпатах, пишне, з багатьма шарами фатину та дорогим французьким мереживом, розшитим дрібними, як просяне зерно, перлинами. Усе, як хотіла Галина Петрівна — майбутня свекруха.

Марта стояла перед ним, і відчувала, як це полотно, цей символ урочистості, стискає її зсередини, немов тугий корсет. Не радість, не те ніжне, тремтливе хвилювання, яке описують у жіночих романах. Ні, це була вага. Немов на груди поклали гранітний жорновий камінь із дідового млина, і дихати стало нестерпно важко.

— Марто, чого ти тут завмерла, мов статуя? — голос Романа пролунав у коридорі, витягуючи Марту з глибокого, липкого ступору.

Роман, її наречений, стояв у дверях, тримаючи в руках велику, обережно обгорнуту пухирчастою плівкою коробку. У ній лежали кришталеві келихи. Ті самі, богемські, з тонкого, майже невагомого скла, які Галина Петрівна обирала півдня у найдорожчому магазині міста.

— Мама сказала, що їх необхідно вже зараз акуратно розпакувати й поставити на стіл для молодих. Вона боїться, що завтра вранці ми не знайдемо часу на таку «тонку роботу», — пояснив він, ставлячи коробку на комод, його рухи були чіткі, механічні, вивчені.

«Мама сказала». Ці два слова стали саундтреком її життя за останні пів року. Вони звучали, як заїжджена, пошкрябана вінілова платівка з єдиною мелодією. Мама сказала, що на весіллі має бути не менше ста п’ятдесяти гостей, бо «що люди скажуть». Мама сказала замовити п’ять видів салатів і обов’язково «Олів’є», бо «це ж класика, без нього ніяк». Мама сказала, що весільний букет повинен бути виключно з довгих білих троянд, жодних там польових квітів, півоній чи, Боже збав, еустом.

— Ага, — вона ледь чутно кивнула, повільно відвертаючись до вікна.

За вікном невпинно сіялась осіння мжичка. Дрібний, противний дощ, який, здавалося, не міг відмити ні сірий асфальт, ні смуток на душі. Жовте, мокре листя самотньо пливло брудними калюжами, і від цього видовища чомусь ставало ще сумніше й безпросвітніше. Завтра — весілля. Її весілля. Це має бути найщасливіший день у житті, так стверджує суспільство, так пишуть глянцеві журнали. Тільки от усередині Марти не було ані краплі цього обіцяного щастя. Лише глибока, бездонна порожнеча.

Як вона взагалі дозволила собі дійти до цієї точки неповернення? Коли саме все пішло не так?

Роман був хорошим. На перший погляд, просто ідеальним. Вродливий, високий, стабільний. Не п’є, не курить, не вештається по нічних клубах. Працює на хорошій, солідній роботі, має пристойну зарплату. Ввічливий, спокійний, завжди впевнений у завтрашньому дні. Коли вони познайомилися рік тому, Марті здалося, що це дарунок долі — ось він, її тихий, надійний прихисток після виснажливої бурі минулих, токсичних стосунків. Тільки вона не врахувала, що «тихий» може означати «байдужий», а «надійний» — «прогнозований до нудоти».

Вона згадала, як тиждень тому намагалася показати йому свої нові ескізи — Марта мріяла стати ілюстраторкою, але працювала бухгалтером. Роман лише подивився, знизав плечима і сказав: «Симпатично. Але нащо тобі це, Марто? У нас же є стабільність». Він ніколи не бачив її, не чув її справжніх бажань. Він бачив лише функціональний додаток до свого упорядкованого життя.

— Романе, а ти взагалі… ти хочеш цього весілля? — Марта різко обернулася, сама вражена тим, що це питання вирвалося з неї саме зараз, за лічені години до церемонії.

Він застиг біля комода, ніби вона запитала щось настільки непристойне, що аж заборонене законом. Його світ здригнувся.

— Ну, звичайно, хочу. Що це за безглузде питання, Марто?

— Просто скажи чесно. Це твоє бажання, твій вибір, чи це черговий пункт плану, який склала Галина Петрівна?

Роман обережно, як найдорожчу крихку річ, поставив келихи на стіл. Почухав потилицю. Цей жест був їй надто знайомий. Він завжди так робив, коли його змушували думати самостійно або коли він не знав, що відповісти.

— Мартусь, не починай, будь ласка. Я тебе прошу. Усе вже організовано, продумано до дрібниць, гості з усієї країни вже їдуть, ресторан оплачено. Все ідеально.

— Я питаю не про гроші чи про ресторан. Я питаю про нас. Про тебе і мене.

— Та в нас усе нормально, — він знизав плечима з такою байдужістю, що це відчувалося, як ляпас. — Просто ти втомилася. Весілля — це великий стрес, усі так кажуть. Ти занадто накручуєш себе.

«Усі так кажуть». «Мама так сказала». Господи, він же справді просто ходячий набір чужих, порожніх фраз! Коли востаннє Марта чула від нього щось справжнє, його власну, щиру думку? Здавалося, ніколи. Його особистість була ретельно упакована, мов ті кришталеві келихи, у пухирчасту плівку материнських очікувань.

— Добре, — вона махнула рукою, відчуваючи, як стискаються щелепи від безсилля. — Іди вже. Тобі ще костюм забрати треба, щоб завтра вранці не поспішати.

Він кивнув, помітно полегшивши, і майже вибіг з кімнати. А Марта залишилася на самоті у цій орендованій квартирі, де навіть шпалери вибирала не вона. Галина Петрівна вважала, що бежеві, кремові тони «практичніші й не дратують очі». Навіть стіни тут були чужими.

Увечері приїхала Галина Петрівна. Точніше, майбутня свекруха. Хоча вона вже давно поводилася так, ніби весілля — це просто формальність, а Марта вже фактично є частиною їхньої родини. Її, Галини Петрівни, сім’ї, де вона була єдиним і незаперечним авторитетом.

— Мартусю, душенько, — Галина Петрівна влетіла в квартиру, мов вихор, з цілою горою пакетів і сумок. — Я тобі скатертину принесла! Ось ця, пам’ятаєш, я тобі фото показувала? Льону, ручна вишивка, на столі молодих буде просто розкіш!

Марта пам’ятала цю скатертину. Вона була старомодна, жовтувата, з вицвілими, несмачними трояндами. Марта тоді м’яко сказала, що хотіла б щось більш сучасне, лаконічне, можливо, просто білий льон. Але Галина Петрівна лише посміхнулася зверхньо, пояснивши, що у Марти просто «ще не вихований смак».

— Дякую, Галина Петрівно, — Марта видавила з себе лише ці слова. Вони були важкі, як освинцьовані.

— І ось, дивися, — вона простягнула квадратний флакон. — Парфуми тобі купила! Це найкращий аромат! Завтра окропишся, будеш пахнути, як справжня принцеса, а не олійка на травах, що ти користуєшся!

Марта глянула на назву — важкий, густий квітковий аромат з нотами ванілі та мускусу, від якого у неї завжди починала боліти голова, ще й відчутно забивало дихання.

— Галина Петрівно, вибачте, але у мене… у мене алергія на такі важкі, синтетичні…

— Ой, що ти вигадуєш! — свекруха махнула рукою, немов відганяючи настирливу муху. — Це ж французькі! Оригінал! Дуже дорогі! Усі наречені мріють про такі! Я сама ними користувалася у молодості! Це традиція!

Марта мовчала. Сперечатися не було сенсу. Галина Петрівна завжди знала краще. Що Марта має носити. Що має готувати (тільки її, свекрухині, фірмові пироги). Куди їздити на відпочинок. З ким дружити. А Роман? Він просто стояв у кутку, кидав кілька незграбних фраз на захист матері, а потім погоджувався. З усім. Бо так простіше.

— Ну, добре, мені треба бігти, — Галина Петрівна застібнула свою дорогу, шкіряну сумку. — Я ще мушу вдома перевірити список гостей. Завтра побачимося! Не хвилюйся, люба, усе буде досконало! Я особисто все проконтролюю!

Вона пішла, залишивши за собою густий, задушливий шлейф парфумів, що змусив Марту закашлятися. Марта залишилася сидіти на дивані, дивлячись на цю злощасну, жовтувату скатертину і парфуми, що стояли поруч, мов два символи її приреченості.

І раптом Марта усвідомила — завтра її життя остаточно, безповоротно перестане бути її власним. Це буде життя, прописане за правилами Галини Петрівни, де вона, Марта, — лише красива, але абсолютно безвольна декорація. Вона буде лише фоном.

Це усвідомлення було настільки різким і болючим, що Марта вирішила втекти хоча б на кілька хвилин. Накинула стару, потерту куртку, яку Галина Петрівна давно пропонувала «викинути, бо вона не личить моєму сину», і вийшла під дощ. Хоч щось зробити з власної волі, не питаючи дозволу.

Вона йшла мокрими, слизькими доріжками парку. Осінь була у розпалі. Холодний, пронизливий вітер розвівав її волосся, і це відчуття прохолоди й свободи видалося їй найбільш бажаним за останні місяці.

Коли Марта повернулася до під’їзду, почула голоси, що доносилися з їхньої квартири. Галина Петрівна повернулася? Вона обережно, безшумно прихилила двері і застигла, притиснувшись до холодного металу.

— Головне, щоб народила швидше, — це був голос Галини Петрівни, впевнений, металевий і абсолютно спокійний. Вона, очевидно, говорила по телефону з кимось із подруг, прогулюючись по кухні. — А потім… потім вже не так важливо. Вони ж усі зараз розлучаються через рік-два, надто багато амбіцій. Зате онук буде! Свій, рідний. І я виховуватиму його, як треба.

Марта не могла поворухнутися. Її серце почало гучно бухати у грудях, як барабан, що його чути на весь під’їзд.

— Ну, звичайно, Марта гарна дівчинка, слухняна. Вона робитиме, що я скажу. Ромчик у мене такий… м’який, не сперечається. Тож усе під моїм контролем. Головне — встигнути до тридцяти років, бо після цього ускладнення, лікарі кажуть… Треба, щоб дитина була здорова, міцна.

У Марти підкосилися ноги. Вона тихо, як привид, причинила двері під’їзду і притулилася до стіни. У вухах стояв дзвін. Усе, що вона щойно почула, повільно, немов крижані уламки, складалося у єдиний, жахливий пазл.

«Аби народила». «А далі не важливо».

Для Галини Петрівни вона не була людиною. Вона була лише функцією. Лише інкубатором для вимріяного онука. Зручна, тиха, слухняна. Та, яка не буде сперечатися, коли Галина Петрівна почне вказувати, як виховувати дитину, чим її годувати, у що одягати, у яку школу віддавати.

Сльози самі, неконтрольовано покотилися по щоках. Гіркі, що обпікали шкіру. Марта повільно сповзла по стіні, сівши просто на холодну підлогу біля сміттєвих баків. Повз пройшла сусідка з другого поверху, кинула на неї погляд, повний здивування, але мудро промовчала.

Скільки вона так просиділа — Марта не знала. Може, десять хвилин. Може, цілу годину. У якийсь момент у голові, нарешті, стало абсолютно тихо і чисто. Як після потужної, очисної грози.

Я не можу цього зробити.

Не можу одружитися з людиною, яка не здатна захистити мене навіть від власної матері. Не можу вийти за того, хто не бачить у мені особистості, а лише інструмент. Я не можу жити чужим, фальшивим життям, щодня зображуючи щастя. Це не втеча, це порятунок.

Вона підвелася, витерла сльози тильною стороною долоні. Руки тремтіли дрібним тремтінням, але рішення було тверде, мов криця.

Роман приїхав пізно ввечері, збентежений і трохи злий — мабуть, усе ж таки мав неприємну розмову з матір’ю. Марта чекала його на кухні. На столі лежав список гостей — величезний, списаний каліграфічним почерком Галини Петрівни. Там було майже двісті прізвищ. Її, Мартиних, знайомих — від сили п’ятнадцять.

— Марто, ти чого не спиш? — Роман позіхнув, поставив ключі на полицю. — Завтра ж вставати рано, тобі треба добре відпочити.

— Романе, сідай.

Щось у її голосі — сталеве, незламне — змусило його здригнутися й насторожитися. Він присів навпроти, дивлячись на неї із сумішшю тривоги та роздратування.

— Що сталося? Тільки не кажи, що знову через келихи…

— Я не вийду за тебе заміж, — повільно, чітко промовила Марта.

Тиша. Роман дивився на неї, як на інопланетянку, що говорить незрозумілою мовою.

— Що? Повтори.

— Я не вийду за тебе заміж. Завтра весілля не буде, — Марта повторила фразу, і з кожним словом вона ставала дедалі твердішою, дедалі впевненішою.

— Марто, ти серйозно? — він спробував засміятися, але цей сміх був нервовим, сухим, схожим на скрегіт піску. — Це якийсь жарт? Передвесільний психоз? Жінки завжди так…

— Ні, Романе, це не психоз. Це, напевно, єдине тверезе рішення, яке я приймаю у своєму житті.

Він зблід. Його обличчя стало попелястим.

— Але… але чому? Що я зробив не так? Усе ж було… добре.

— Ти нічого не зробив. Ось у цьому й проблема, — Марта зітхнула, важко, але з відчуттям полегшення. — Ти взагалі нічого не робиш. Ти просто пливеш за тією течією, яку для тебе і для нас задає твоя мати. А я… я втомилася бути абсолютною невидимкою у власному житті.

— Марто, ну це ж абсурд! Яка невидимка? Ми ж з тобою разом вирішуємо всі важливі питання!

— Правда? — Марта встала, підійшла до невеликого сімейного фотоальбому, що лежав на полиці. — Скажи мені, Романе, що я люблю їсти на сніданок? Свою, фірмову вівсянку з горіхами чи яєчню, яку ти так полюбляєш?

Він мовчав, кліпаючи очима.

— Який мій улюблений колір? Не той, який ти думаєш, а справжній, який я тобі показала, коли ми були біля озера?

Мовчання.

— Куди я мрію поїхати у відпустку? У Карелію, щоб побачити північне сяйво, чи в Туреччину, на «all inclusive», як радить твоя мама?

— Ну… — він безпорадно зам’явся. — Марто, до чого тут ці дрібниці?

— При тому, Романе, що ти не знаєш про мене нічого! — її голос зірвався на крик. Вона не планувала цього, але емоції виривалися назовні, як розбурхана гірська річка після прориву дамби. — Ти не знаєш, що я терпіти не можу майонезу, що від твоїх «французьких» парфумів у мене починається мігрень, що я хочу малювати, а не рахувати чужі податки!

— Мама сказала, що в Туреччині надійніше, а малювати — це несерйозно…

— МАМА СКАЗАЛА! — Марта вдарила долонею по столу, аж список гостей здригнувся. — Завжди мама! А де ти, Романе? Де твоя власна думка? Твої бажання? Ти взагалі існуєш як окрема, доросла людина, чи ти просто функціональний додаток до своєї матері?

Він схопився зі стільця, обличчя його налилося кров’ю.

— Не смій так говорити про мою маму! Вона ж стільки всього зробила для нас! Організувала все!

— Вона робить для вас, — Марта похитала головою. — Вона робить для себе і для тебе. А я тут — тимчасова змінна, яка потрібна, щоб народити їй онука, щоб вона могла ним керувати! А потім можна й розлучитися, правда? Вона так і сказала, я чула!

Роман застиг.

— Про що ти говориш?

— Я чула твою матір сьогодні. Як вона обговорювала, що я «слухняна» і «головне, аби народила». А далі — «неважливо».

Роман опустився на стілець, мов мішок. На його обличчі був вираз, що говорив красномовніше за будь-які слова — він знав. Можливо, не чув саме цієї розмови, але загальний материнський посил був йому знайомий.

— Марто… ну вона просто так сказала. Чи не зі зла. Мама в мене іноді не подумавши каже…

— Романе, — Марта сіла поруч, взяла його руку, востаннє. — Ти дорослий чоловік, тобі тридцять три роки. А ти досі не можеш сказати своїй мамі «ні». Ти не можеш захистити мене. Ти не можеш вибрати між нами. І найстрашніше — ти навіть не бачиш, що у цьому є проблема.

Він дивився у підлогу, його мовчання було важким, мов століття.

— Скажи мені чесно, — Марта нахилилася, намагаючись упіймати його погляд. — Ти справді хочеш бути зі мною, чи це просто ідея твоєї мами? Що вже час одружуватися, дорослішати, мати дітей?

Пауза тривала нестерпно довго. Вона була настільки глибокою, що відповідь була зрозуміла без жодного слова.

— Я… я думав, що це правильно, — нарешті, ледь чутно вимовив він. — Тобі скоро тридцять, мені вже. Час створювати сім’ю. Мама казала, що…

— Мама має рацію, — Марта повільно підвелася, киваючи. — Розумієш, Романе? Ти навіть зараз не можеш сказати: «Я хочу Марту, я тебе кохаю». Ти кажеш: «Мама має рацію».

Сльози знову підступили до горла, але вона стиснула кулаки і стрималася.

— Я не можу вийти за тебе заміж, бо мені потрібен чоловік, а не ще одна дитина, за яку все вирішує його матуся. Мені потрібен партнер, який буде на моєму боці. Який захистить мене, навіть якщо це означає сказати своїй матері незручну правду. А ти… ти, на жаль, не готовий бути такою людиною.

— Отже, це все? — Роман підвів на неї очі. У них була образа, розгубленість, але не справжній, глибинний біль. Це було швидше розчарування від того, що руйнується його ідеально спланований світ.

— Так, Романе. Це все.

Марта прокинулася рано-вранці. За вікном сходив світанок, сірий, вологий і непривітний. Вона зібрала речі в одну, невелику валізу — трохи одягу, всі документи, кілька дитячих фотографій. Усе інше можна було залишити. Сукня, скатертина, келихи, парфуми — увесь цей реквізит чужого життя. Це їй більше не належало.

Телефон безперервно розривався від дзвінків. Галина Петрівна, якась тітка Романа з Полтави, її подруга Соломія (Соломія хвилювалася, Галина Петрівна — кричала). Марта вимкнула звук. Написала одне повідомлення у спільний чат, створений для гостей: «Весілля скасовується. Прошу вибачення за завдані незручності. Деталі згодом».

Роман спав у сусідній кімнаті. Вона не стала його будити. Усе, що потрібно було сказати, було сказано вчора, і повторювати ці слова не мала жодного сенсу.

Вона викликала таксі. Коли машина під’їхала, Марта востаннє озирнулася на цю орендовану, бежеву, чужу квартиру. Тут вона провела пів року. Намагалася створити затишок, сім’ю, майбутнє. Тільки це було не її майбутнє. Це була лише декорація для чужих очікувань, чужих правил.

— Куди їдемо, пані? — запитав водій, літній чоловік із добрими, трохи втомленими очима.

— На автовокзал, — Марта назвала адресу. — Мені потрібен перший рейс на Житомирщину.

Він кивнув, рушив з місця. Місто ще спало. Порожні вулиці, рідкісні машини. Марта дивилася у вікно і відчувала — вперше за довгий, дуже довгий час їй було легко дихати. Тягар, що давив на груди, зник.

— До батьків їдете? — водій, мабуть, помітив її єдину валізу.

— До мами. До села.

— Хороше у вас там?

— Не знаю, — чесно зізналася Марта. — Давно не була. Здається, добре.

Мати Марти жила у тому самому селі на Поліссі, де Марта народилася. Маленький, старенький будиночок із великим садом, річка поруч, ліс за околицею. Після школи Марта втекла звідти у велике місто, бажаючи «іншого життя», яскравого, насиченого. Тепер це місце, від якого вона колись так наполегливо бігла, здавалося їй єдиним порятунком.

В автобусі було майже порожньо. Марта сіла біля вікна, обгорнула ноги пледом, який знайшла у своїй сумці. Автобус рушив, і місто почало повільно розчинятися за брудним склом. Разом із ним відходила у минуле вся фальш — Роман, Галина Петрівна, неіснуюче весілля, чужі очікування.

Вона їхала у нікуди. Без чіткого плану, без розуміння, що робитиме далі. Але вперше за все своє доросле життя вона робила це сама. З власної, абсолютної волі.

Село зустріло її тишею, просоченою запахом осінньої вологи та паленого листя. Мама, Ганна Степанівна, відчинила двері, побачила Марту з валізою — і не поставила жодного запитання. Жодного! Просто обійняла, міцно, по-материнськи, як у дитинстві, коли Марта приходила у сльозах після сварки з однолітками.

— Проходь, доню. Проходь. Я саме борщ зварила.

Будинок пахнув яблуками, що лежали у кошику, сухими травами, що висіли пучками, та теплим хлібом. На столі стояла банка з домашнім вишневим варенням. Усе було по-старому, знайоме до болю й до сліз.

— Мамо, я…

— Тихіше, — Ганна Степанівна погладила її по голові. — Потім усе розкажеш. Усе. Зараз іди вмийся, відпочинь. Ти дуже, дуже втомилася.

І Марта справді втомилася. Не від дороги — від життя. Від постійного вдавання, від нескінченних спроб відповідати чужим стандартам, від стирання самої себе заради чийогось спокою і чужого щастя.

Вона піднялася до своєї старої кімнати. Тут майже нічого не змінилося. Ті самі шпалери у дрібну квіточку, стара книжкова шафа, вузьке, але м’яке ліжко під вікном. Марта лягла і провалилася у глибокий, очисний сон без сновидінь.

Прокинулася вона, коли сонце вже хилилося до заходу. За вікном тихо шелестіли берези, десь далеко мукала корова. Вона підвелася, підійшла до вікна. Село купалося у золотистому, майже містичному світлі. Тихе, мірне, справжнє.

— Виспалася, пташко? — мама стояла у дверях з великим кухлем у руках. — Ось молока теплого принесла. Щойно від корови.

Марта взяла кухоль, зробила ковток. Молоко було солодкуватим, парним, із тим самим, забутим смаком дитинства.

— Мамо…

— Знаю, — Ганна Степанівна сіла поруч на ліжко. — Весілля не відбулося.

— Ти звідки?

— Галина Петрівна дзвонила. Кричала, що ти її «обікрала», що втекла, як злодійка, що ганьба на всю їхню поважну родину.

Марта зіщулилася від очікуваного болю, але його не було.

— І що ти їй сказала?

Мама посміхнулася, хитро, по-дівчачому.

— Сказала, що моя дочка — це не товар, який можна повернути до магазину, якщо він не сподобався. І попросила більше не турбувати.

Сльози знову потекли. Вже вкотре за цю добу. Але ці сльози були зовсім іншими — це були сльози полегшення, вдячності, любові.

— Мамочко…

— Марточко моя, — вона обійняла доньку, притиснула до себе. — Ти правильно зробила. Неправильно було б вийти заміж не по любові, не по поклику серця, а через розрахунок, чи, що гірше, зі страху залишитися самій.

— Але мені майже тридцять. Усі кажуть, що вже час, що…

— Усі кажуть, — посміхнулася мама. — А ти послухай себе. Що каже твоє, Мартине, серце?

Марта замислилась. Що ж говорило її серце? Останні місяці вона його взагалі не чула. Заглушала, ігнорувала, затикала чужими порадами і думками.

— Не знаю, мамо. Я дуже заплуталася. Я себе не чую.

— Тоді залишся тут. Поживи. Відпочинь. Розберися в собі. Нікуди не поспішай. Село має час.

Дні потекли повільно, мірно, як старий годинник. Марта допомагала мамі по господарству — збирала останні яблука, перебирала картоплю в погребі, прибирала на грядках. Проста, важка фізична робота заспокоювала, впорядковувала думки.

Вечорами вони сиділи на заскленій веранді, пили трав’яний відвар, дивилися, як сходить великий, жовтий, сільський місяць. Мама розповідала історії зі свого життя — про діда, про голод, про те, як вона сама колись мало не вийшла заміж за нелюба, «перспективного» чоловіка.

— І як ти зрозуміла, що не треба? — запитала Марта одного вечора.

— А дуже просто, — мама посміхнулася. — Я уявила, що проживу з ним до кінця своїх днів, ось так, день у день, сніданок, обід, вечеря. І мені стало страшно. Не від самотності — а від того, що поруч буде абсолютно чужа людина, з якою нічого спільного.

Чужа людина. Роман був саме таким. Начебто поруч, на відстані простягнутої руки, а насправді — далекий, незрозумілий, недоступний.

— А потім я зустріла твого батька, — сказала мама. — І зрозуміла, що це і є справжнє. Коли тобі легко, Марто, поруч із людиною. Коли не треба одягати маску, не треба вдавати. Коли просто можна бути собою.

Марта кивнула. Саме цього їй і не вистачало з Романом — легкості та можливості бути справжньою.

За тиждень зателефонувала її подруга Соломія.

— Марто, ти як там? Я хвилююсь! Усі, звичайно, в шоці. Галина Петрівна розповідає праворуч і ліворуч, що ти ледь не викрала весільні гроші і що ти «неадекватна істеричка».

— Нехай розповідає, — Марта знизала плечима.

— Ти не переживаєш через осуд?

— Знаєш, Соломіє, я думала, що буду переживати. Що буде соромно, боляче, страшно. А насправді — мені легко. Наче я скинула з плечей важкий, мокрий рюкзак з камінням.

— Я тебе розумію, — зітхнула подруга. — Ти — справжня героїня, що наважилася. Я б, мабуть, не змогла.

— Змогла б. Якби дійшло до ручки, якби тебе почали стирати.

Вони ще трохи поговорили, і Марта поклала слухавку. Дивне відчуття — вона чекала засудження, а отримала розуміння і підтримку. Може, не всі думають про неї так погано, як здавалося?

Частина VI. Проростання Зерна

Осінь повільно переходила у зимове передчуття. Дерева вже майже облетіли, вранці на траві лежав товстий, сріблястий іній. Марта все ще жила у мами, нікуди не поспішала, насолоджуючись мірним, неквапливим ритмом села.

Якось увечері, коли вони сиділи біля грубки — мама в’язала щось тепле, а Марта читала книгу, — Ганна Степанівна раптом запитала:

— Марто, а ти не шкодуєш?

Марта підвела очі від сторінок.

— Про що?

— Ну, що не вийшла заміж. Що скасувала все. Це ж був шанс на «стабільність», як кажуть.

Марта замислилась. Чи шкодує? Вона чесно покопалася у собі, вивчила кожен куточок своєї душі.

— Ні, мамо. Не шкодую ані секунди. Я жалкую лише про одне — що так довго мовчала. Що терпіла, коли треба було одразу, ще пів року тому, сказати «ні».

Мама кивнула, не припиняючи в’язати.

— Це вміння приходить із досвідом. Вміння рішуче і впевнено сказати «ні» — це велика, недооцінена сила. Багато жінок не навчаються цьому за все своє життя.

— А ти навчилася?

— Навчилася, — вона посміхнулася. — Щоправда, не одразу. Але краще пізно, ніж ніколи.

Вони помовчали. За вікном вив холодний, осінній вітер, а у хаті було тепло, затишно і спокійно.

— Знаєш, доню, — мама відклала в’язання, подивилася на Марту серйозно. — Ти зробила зараз найголовніше у житті — ти обрала себе. Не когось, не обставини, не чужі очікування. Себе. І це, повір, найдорожче, що є.

«Обрала себе». Це звучало незвично, навіть егоїстично, але чомусь абсолютно правильно і звільняюче.

— А що тепер? — запитала Марта. — Що мені робити далі? Я ж навіть не знаю, чого хочу.

— А чого ти хочеш?

Марта знову замислилась. Не чого від неї хочуть Галина Петрівна чи Роман, чи суспільство, а чого хоче вона, Марта?

— Не знаю, мамо. Чесно. Я так довго жила за чужими правилами, що забула, які у мене свої.

— Тоді саме час згадати, — мама підвелася, підійшла до старої, дерев’яної шафи, дістала звідти великий, пожовклий альбом. — Дивись.

Марта відкрила альбом. Дитячі фотографії, шкільні роки, перша поїздка на море, випускний. На всіх знімках вона була щасливою, живою, справжньою. Коли це змінилося? Коли вона почала ховати себе?

— Бачиш цю дівчинку? — мама показала на фото, де Марті було років десять. Вона сиділа на старому, розлогому горісі, вся в саднах і подряпинах, але посміхалася до вух. — Вона мріяла стати художницею. Пам’ятаєш? Ілюстраторкою дитячих книжок.

Марта кивнула. Так, пам’ятала. Вона могла годинами сидіти з олівцями, вигадуючи цілі фантастичні світи.

— Чому ти покинула?

— Потім якось… — вона знизала плечима. — Здалося несерйозним. Непрактичним. Безперспективним.

— Тобі здалося, чи хтось сказав?

Марта згадала. Батько. Він часто казав, що митці не заробляють, що це «не професія», а «хобі для безтурботних». Потрібно щось стабільне, надійне. Ось Марта й пішла вчитися на бухгалтера. Нелюба робота, чуже життя.

— Ясна річ, — мама закрила альбом. — Марто, тобі двадцять дев’ять. Це не фініш, це лише початок. У тебе попереду стільки років! Не витрачай їх на те, щоб відповідати чужим очікуванням. Живи так, як ти хочеш.

Ці слова засіли у серці Марти, як насіння у родючому ґрунті. Вона відчувала, що скоро вони обов’язково проростуть.

Минув ще місяць. Марта все ще була в селі, але вже почала активно планувати своє нове життя. Вирішила повернутися до міста, але не до старого життя, а до абсолютно нового. Вона знайшла іншу, маленьку, але світлу квартиру, домовилася із Соломією про тимчасове проживання. Знайшла онлайн-курси з цифрової ілюстрації — завжди мріяла навчитися малювати професійно.

Роман написав кілька разів. Спочатку були ображені, злі повідомлення, потім вибачення, потім незграбна пропозиція спробувати ще раз. Марта не відповіла. Не зі злості — просто розуміла, що там, у минулому, їй нема чого робити. Там уже було мертве, порожнє.

Перед від’їздом вона сиділа на веранді з мамою. Останній, тихий вечір у селі.

— Мамо, дякую тобі, — Марта взяла її за руку.

— За що, доню?

— За те, що не засудила. За те, що прийняла. За те, що нагадала мені, хто я насправді. За те, що навчила говорити «ні».

Ганна Степанівна обійняла її.

— Доню, я завжди буду на твоєму боці. Хоч би що трапилося.

Вони сиділи, обнявшись, і дивилися, як за лісом сідає сонце, розфарбовуючи небо у жовто-помаранчеві кольори. Завтра розпочнеться нове життя. Її, Мартине, життя. Без чужих правил і без чужих очікувань.

І це було найправильніше рішення, яке вона коли-небудь приймала.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.