– Я не можу у тебе прийняти ці гроші, я знаю, як важко ти їх заробила. Дякую, Маріє, але я якось сама справлюся, – кажу.
– Софійко, ми з тобою не перший день знаємося, бери, вони мені зараз не потрібні, і так просто так лежать. Ти зараз своє питання закрий, а поки мені гроші знадобляться, то віддаш, – переконувала мене подруга.
Я сиділа навпроти неї і просто не вірила, що бувають ще такі люди як вона – щирі і безкорисливі. Нам зараз по 45 років, а знайомі ми ще з шкільних часів, тобто нашу дружбу перевірив час.
Ми майже разом виходили заміж. Я на 5 курсі, Марія була у мене на весіллі дружкою, а потім і сама вона своє весілля відгуляла в кінці того літа.
Нам здавалося, що нас чекає щасливе сімейне життя, але мрії – то одне, а реальне життя – то зовсім інше.
У Марії з чоловіком народилося двоє синів, зараз її хлопці уже дорослі і самостійні. З чоловіком сімейне життя не склалося, вони розлучилися. Марії довелося самій доводити хлопців до людей, і були часи коли вона ледве зводила кінці з кінцями.
Старший її син після школи поступив на навчання в Австрію по якісь особливій програмі, я в це не вникала, знаю лише, що він дуже добре вчився.
І Марія, щоб його фінансово підтримати, розрахувалася з роботи, взяла молодшого сина, і теж поїхала за кордон. В Австрії вона була недовго, бо не могла роботу знайти, тому переїхала до Італії, стала доглядати там літніх людей, а грошима допомагати старшому сину, поки той вчився.
Так само зробив згодом і молодший син, став вчитися за кордоном, тому моя подруга надовго засіла в Італії, а додому вона приїжджає дуже рідко, бо нема до кого.
Але коли вона почула, яка в мене ситуація, то відразу приїхала, і не тільки для того, щоб мене підтримати морально, але ще й для того, щоб фінансово допомогти.
Справа в тому, що мій чоловік після 23-х років шлюбу зрадив мені і вирішив піти з родини. Наша єдина донька вже з нами не живе, вона вчилася в столиці і там і залишилася. А чоловік мій захотів ділити квартиру через суд.
Ми були змушені продати наше житло, але тих грошей, які я отримала, мені не вистачало для того, щоб купити щось пристойне, та навіть на однокімнатну квартиру не вистачило б.
Марія запропонувала мені гроші, сказала, що позичить скільки треба, я придбаю житло, щоб не бути безхатченком, а потім якось поверну їй борг. Гроші тепер уже у неї є, бо її хлопці вже самі на себе заробляють, і вона вже може собі відкласти.
Я була розчулена вчинком подруги до сліз. Далеко не кожна вчинила б так само на її місці. Та мені було лячно брати у неї ці гроші, адже я не уявляла, як я їй маю їх повернути.
Тоді Марія мені запропонувала, що якщо я не проти, то вона може допомогти мені з роботою в Італії.
Я вирішила, що це не таке вже й погане рішення. Ми тут вибрали невеличку двокімнатну квартиру, Марія позичила мені суму, якої мені не вистачало, і ми разом поїхали в Італію.
Спочатку мені було важко, але потім я звикла. Стала заробляти, і потроху повертала подрузі борг. Я була їй дуже вдячна за допомогу, адже квартира мені дуже знадобилася, бо через рік як я поїхала в Італію, дочка моя повернулася додому, бо чекала дитину.
На весілля дочки я приїхала не одна, вмовила Марію, щоб вона поїхала зі мною, адже в мене особливо рідні нема, а вона мені як сестра.
Я наче щось відчувала, бо на весіллі Марія зустріла дуже гарного чоловіка. До мого зятя на весілля приїхав його дядько. Андрій українець, але вже багато років живе в Австрії, саме в тому місті, в якому зараз мешкають обидва сини Марії. Таке співпадіння.
Моя подруга так запала в душу Андрію, що він навіть не дав їй часу для роздумів, сказав, що вони вже в такому віці, що нема коли довго думати, треба діяти. Адже сама доля їх звела на цьому весіллі.
Я така рада за свою подругу, що словами не передати, вона нарешті знайшла особисте щастя. Марія аж світиться, я її ніколи такою не бачила. Думаю, що це Господь винагородив її за її доброту і людяність. Своїй подрузі, яка давно вже стала мені сестрою, я бажаю величезного жіночого щастя, бо вона як ніхто на нього заслужила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
