Ще ніколи в житті Віра так не хвилювалася. У суботу вона з чоловіком йшла в гості до майбутніх сватів, і хоч донька трохи розповідала про них, жінка не уявляла, що її там чекає.
Віра все життя прожила з чоловіком і донькою в однокімнатній квартирі. Було нелегко, але вона не нарікала. Її чоловік, Степан, був доброю і порядною людиною, але з грошима у нього не складалося. Робота – найпростіша, зарплата – мінімальна, а про додатковий заробіток навіть не думав. Він вірив, що головне – чесно працювати і берегти сім’ю.
І хоча часом Вірі хотілося кращого життя, вона залишалася поруч. Колись думала про заробітки за кордоном, але Степан категорично заперечив: «Я без тебе не зможу». Вона залишилася і жила, як жила.
Їхня єдина донька, Оксана, була дівчиною працьовитою й розумною. Ще під час навчання почала працювати, щоб допомагати батькам. А тепер повідомила, що виходить заміж.
Її наречений, Андрій, був з хорошої сім’ї. Його батьки мали власний бізнес, жили у великому будинку за містом. Оксана ні разу не приводила його додому – Віра розуміла, що донька соромиться їхньої маленької квартири.
В суботу Степан і Віра приїхали до сватів на таксі. Їх зустріли на порозі – гарні, доглянуті люди, які з першої ж хвилини дали зрозуміти, що вони з іншого світу.
Віра була вражена: будинок, немов із дорогого журналу, багатий стіл, повний делікатесів. Вона соромилася кожного свого руху, намагалася триматися скромно і майже не говорила.
– То що, свахо, де весілля робити будемо? – почала мама Андрія. – Ми хочемо свято на 200 людей.
Сваха говорила про ресторан, дорогий одяг, найкращих музикантів… Вона не питала, а повідомляла. Було зрозуміло: вона не в захваті ні від Оксани, ні від її батьків, але раз уже син вирішив – нехай буде. Головне, щоб все було на рівні.
Віра почувалася, м’яко кажучи, не дуже. Це був саме той момент, якого вона так боялася все життя, адже вона не раз задавала собі питання – що вони з своїм чоловіком зможуть дати своїй доньці, щоб не осоромитися перед майбутніми сватами.
Вона дивилася на доньку, а в очах з’являлися сльози. Вона працювала все життя, не крала, не байдикувала, але зараз не могла дати своїй дитині нічого.
Всю дорогу додому Віра мовчала.
– Весілля через пів року, – сказав Степан, наче читаючи її думки.
Це означало одне: потрібно знайти гроші.
Зранку Віра набрала подругу, яка давно кликала її в Італію. Подруга одразу ж відповіла: робота є, нехай збирається.
Віра вирішила їхати. Але цього разу Степанові нічого не сказала.
Ввечері вона говорила телефоном із подругою, і раптом побачила, що в дверях стоїть Оксана.
– Мамо, – тихо сказала вона. – Ти їдеш?
Віра зніяковіла.
– Доню, весілля ж скоро, треба гроші…
Оксана підійшла і взяла маму за руки.
– Я не дозволю тобі їхати, – сказала вона твердо. – Ми з Андрієм вирішили: не буде ніякого весілля на 200 людей. Просто розпишемося і будемо жити своїм життям.
– Але ж…
– У нас є робота, здоров’я, ми самі заробимо. Я не хочу, щоб ти їхала і горбатилася на чужих людей. Не хочу, щоб через це у вас з батьком зіпсувалися стосунки.
Віра розплакалася. Вперше за довгий час – не від хвилювання, а від полегшення. Дочка її не засуджувала і нічого від них з батьком не чекала, а навпаки, переконала, що зможе і сама впоратися.
Минуло десять років. Оксана з Андрієм запросили батьків на новосілля – вони збудували власний будинок своїми силами.
Віра не могла натішитися – її донька щаслива, і все зробила сама, як і обіцяла. Вона дивилася на дочку і зятя, і дякувала Богові, що їхні діти вміють будувати своє життя самостійно.
Сваха на новосілля не прийшла. Вона досі не пробачила синові, що він відмовився від великого весілля і від того, щоб жити разом з нею, бо для кого ж тоді вона все життя старалася?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
