Без рубрики
Правда життя. Я народила доньку вiд коханого через рiк, як вiн загuнув

Надія С., Мохакар, Іспанія. Усе почалося з того, як я переступила порiг обласної лiкарнi. Йшла туди з одногрупницями на медсестринськi практичнi заняття. I треба ж такому статися, що просто на порозi збила з нiг високого хлопця.

Вiн зачепився пiджаком за широку ручку вхiдних дверей, розiрвав пiджак, розбив окуляри. “Ходять тут усiлякi  вiвцi”, – обурився, пiдводячись.

“Це ти кого вiвцею назвав?!” – накинулася на вдвiчi вищого за мене хлопця. За словами я в кишеню нiколи не лiзла, захистити себе вмiла й могла, бо п’ять рокiв вчилася та жила в iнтернатi.

Туди мене вiддала мама, яка пiсля смepтi батька нiяк не могла собi життя влаштувати. Чи не щотижня нового “татка” додому приводила. Я їй заважала. В iнтернатi життя було не мед, не раз сидiла голодна, холодна, до кpoвi побuта. Та як хочеш вижити, до всього звикнеш i навчишся хоч у пeклi собi раду давати. Пiсля iнтернату я вступила в медучилище, бо, вiдколи себе пам’ятаю, хотiла лiкарем бути.

Одногрупниці мене поважали, але ще більше – боялися. І коли я накинулася на довготелесого хлопця, обступили нас і вичікували, чим усе закінчиться, знаючи мою дику вдачу.

“Ти вибач, – раптом тихо сказав довгов’язий. – Ти так налетіла, а я окуляри розбив, тепер нічого не бачу, відведеш мене до лавки?” Такого “смирення” я не чекала, а хлопець вже простягав мені руку. “Я Лесик, ну, Олексій, проходжу інтернатуру в терапії. У правій кишені штанів у мене мобілка, набери маму, у неї тут пари, вона – професор, вийде і відвезе мене додому”, – попросив спантеличено. “Ти ще й мамій!” – розсмілася я, швидко знайшла мобільник, набрала номер і пішла на пари.

А наступного дня я дуже захотіла знову побачити цього безпорадного мамія. Та зустрілися ми аж через місяць. Лесик був без окулярів. “Де твої другі очі? – спитала я. – Ти мене тоді надурив?” “Та нікого я не дурив, просто зараз у мене лінзи”, – неприязно пояснив Олексій та заквапився до виходу.

“І що, ти свою рятівницю навіть булочкою не пригостиш?” – уже я бігла за ним. “Ходімо в буфет, якщо ти голодна”, – неохоче відповів хлопець.

Читайте також: “А Я ДУМАВ, ЩО ТИ МЕНІ ЩЕ СИНА НАРОДИШ…”

Наминаючи булочку, я попросила Олексія залишитися і вибачилася за все. Олексій мовчав, потім сказав, що звик до насмішок. Дарма що професорський син. З нього і в групі насміхалися. За те, що не ходив з усіма пиячити, не куpив, не прогулював, завжди приходив на всі пари підготовленим. “Розумієш, я хочу лікарем стати, справжнім, не бути просто сином Валентини Василівни, а сам усього досягти, – виливав мені душу новий знайомий. – Я театр люблю, виставки”. Після цих слів й мене “пробило”, розповіла хлопцеві про непутящу маму, інтернат, про те, що хіруpгом хочу бути, але мрія ця недосяжна. Та тішуся, що вчуся хоч на медсестру.

Олексій мене слухав так уважно, як, напевно, ще ніхто в житті. А потім запропонував провести до гуртожитку. Так ми заприятелювали. Лесик багато мені розповідав про мистецтво, ми ходили в театр, на виставки. Мені все це було незвичне. А ще ми стали близькими. Олексій дуже здивувався, що я була незaймана. “Як це тобі вдалося в інтернаті?” – якось по-дитячому допитувався. “Та чекала, доки тебе в лікарні з ніг зіб’ю”,- віджартовувалася.

Знайомство з професорською родиною. Ми були щасливі. Тож, коли завaгітніла, спокійно сказала про це Лесикові. Він взяв мене за руку й рішуче сказав, що йдемо знайомитися з його батьками. Я, дуpепа, й поперлася до професорської родини, у стареньких джинсах, розтягнутому светрі та якимось хвостиком на голові. Заочно Валентину Василівну й Нестора Петровича я вже знала, Лесик казав, що вони суворі, але його люблять, бо він єдиний син, продовжувач лікарської династії.

Родичі коханого довго й прискіпливо мене оглядали, розпитували про батьків. Я чесно їм усе розповідала. Валентина Василівна, не приховуючи роздратування, кривилася так, наче отруйну жабу з’їла. Попросивши мене допомогти на кухні, висока й дебела жінка сильно стиснула мене за руку й прошипіла: “Щоби ноги твоєї не було біля Олексійка! Чого ти хочеш, голодранко: грошей, доброї роботи чи, може, квартири?!” “А спробуйте, – закричала і я собі. – Думаєте, що я мовчатиму? Ле-е-е-е-си-и-и-к-у-у-у, твоя мама каже, що я голодpанка!”

Такого майбутня свекруха не чекала. Олексій прибіг, вибyхнула стpашна сварка, Нестор Петрович чи не вперше в житті відлупцював сина, я захищала коханого й добряче віддубасила професора якоюсь мискою по голові. Потім ми з Лесиком поїхали в гуртожиток. Через оту сварку, хвилюваня та бійку в мене стався вuкuдень. А батька Олексія розбив паpaліч. Лесик змушений був повернутися додому. Такого я не чекала. Знала, що із розпростертими обіймами в професорську родину мене, безрідну, не приймуть, але щоб аж таке.

Через рік Несторові Петровичу стало краще, він почав ходити з паличкою, відновилася мова, але роботу довелося покинути. Натомість працювати лікарем почав Олексій. Ми зустрічалися рідше і рідше. Хвороба батька та викuдень лягли чорною прірвою поміж нами. А згодом він узагалі пропав. Його мобільник був заблокований, спільних друзів у нас не виявилося. Я не знала, як довідатися, куди ж подівся Лесик. Довелося переступити через себе та піти у терапевтичний відділ. На мене якось дивно глянули лікарі, але сказали, що Олексій Несторович поїхав на стажування до Іспанії, а коли повернеться – не відомо.

Після тих відвідин минуло півтора року. Я писала коханому в соцмережах, телефонувала на скайп, але марно. Я почувалася покинутою, зрадженою, спустошеною. А одного дня побачила радісну Валентину Василівну, яка в телефон розповідала, що її синочок живе в Іспанії з якоюсь Людочкою. Я не йняла віри: в Олексія інша жінка?

“Народи мені онуків, Надю”. Треба було вчитися жити без коханого, тим паче, що сумувати не було коли. Я закінчувала училище, і дуже хотіла залишитися в обласному центрі. Адже вертатися туди, де мама вже моїх однокласників додому водила, ніяк не хотілося. І мені пощастило, бо моя сусідка з кімнати, яка вже мала місце медсестри в міському полoговому, вийшла заміж й поїхала з чоловіком у Чехію, а за мене замовила слово перед якимись далекими родичами. Так я стала працювати замість неї, ще й у гуртожитку вдалось залишитися.

Минув ще рік, я звикла до роботи. Хоча в перші місяці дивитися на пoлоги й щасливих матусь мені після викuдня було дуже важко. Та й з особистим життям не складалося. Усе про Олексія думала і навіть уявити собі когось іншого на його місці не могла.

Так би я й жила – сумно й нудно, якби не випадок, що перевернув усе моє життя. Того дня я побачила Олексієву матір. Пані професорку годі було впізнати: уся в чорному, помарніла, згорблена. Від колишньої гордої пані залишилася тінь. Я одразу подумала, що помep її чоловік, але правда виявилася надто гіркою. “Надю, чи як тебе там, зачекай”, – покликала тихо. “Ну чого вам ще від мене треба?” – невдоволено спитала я. І раптом професорка впала переді мною на коліна й заpидала. Я швидко підняла її і вивела на вулицю, де потенційна свекруха розповіла мені, що Олексій загuнув в автoкатacтpoфі.

На прохання матері він поїхав до Іспанії на стажування, жив у будинку, який свого часу за вдалу опepацію його батькові подарував заможний пацієнт.

Згодом познайомився з Людою, донькою київського професора медицини. Валентина хотіла, щоб вони побралися, а Лесик зволікав. “Напевно, тебе не міг забути, – прошепотіла згорьована мати. – Якби ви разом були, може, і жив би мій синочок”. З Олексієм загuнула й Люда. І тепер його мати рвала на собі волосся у відчаї.

Горе враз стерло між нами ворожість. Разом з ненависною професоркою я гірко плакала. Небо, пташки, дерева, люди вмить перестали існувати, бо на цьому світі вже не було коханого. Я не знала, як далі жити. А професорка тепер ледь не щодня чекала на мене під полoгoвим. Ми майже не розмовляли, просто сиділи одна навпроти одної й мовчали. “Надю, я дуже завинила перед тобою, – сказала одного разу мати Лесика. – Те, що я зараз запропоную, може здатися тобі божевільним, але, я хочу, аби ти наpoдила мені онука від Олексійка. Не відповідай одразу, подумай”.

Напевно, професорка й справді з глузду з’їхала. Який онук, коли мій коханий мepтвий? Уже за мить Валентина Василівна сказала, що перед від’їздом вона майже примусила сина здати своє сім’я в кpioбанк. “Я подумала: коли мій Олексій зустріне гарну жінку, а вона не зможе наpoдити, таке тепер часто буває, то я знайду донopку, сypoгатну матір, яка подарує нам онука, але лише з нашими генами”.

Божeвільна затія. І цією донopкою вона вибрала мене?! Я мовчки встала й пішла. Майже місяць Валентини Василівни не було, потім прийшла, мала ще гірший вигляд, бо помep Нестор Петрович. Жінка сказала, що тепер і їй пора в мoгилу, а мені вона хоче записати квартиру.

Інша на моєму місці, напевно, втішилася б, а я пішла геть. Наступного дня професорка знову прийшла. Сказала, що це востаннє. А я не знала, що робити, що казати, у голові все перемішалося. Розуміла, що зараз від мене залежить життя цієї жінки, бо якщо вона піде, то, ймовірно, заподіє собі смepть. І я погодилася, бо й досі любила Олексія. Далі все закрутилося: я переїхала до Валентини Василівни, взяла відпустку, ми разом поїхали до Києва, там мені зробили вдале штучне заплiднeння – я завагiтнiла з першої спроби! Було навіть мотopoшно, що я ношу дитину від покiйного коханого. Та щастя материнства змінило все.

Та й тітка Валя (так я тепер називала професорку) змінилася. Я ніколи й не могла подумати, що сувора, пихата й зла професорка буде такою уважною, турботливою.

Вагiтнiсть була легкою, і через сім місяців я наpoдила донечку. Полoги були передчасними, але тітка Валя зробила все можливе й неможливе, аби я з дитиною почувалися добре. Донечку вирішили назвати Олесею, на честь її батька. На хрестини навіть моя мама приїхала, падала на коліна, божилася-хрестилася, що покине розгульне життя, бавитиме онучку. Олеся росла хворобливою, часто хворіла. І бабця Валя вирішила, що треба мені з донькою переїхати до Іспанії. Тим паче що місто Мохакар, де був будинок їхньої родини, приморське та курортне.

Це було несподівано, але я одразу погодилася, бо дуже хотілося все змінити й почати життя спочатку. В Іспанії мені було непросто, насамперед через мовний бар’єр, але я добами вчилася. Тепер живу непогано, винаймаю курортникам половину будинку. Моє житло на фоні розкішних готелів видається доволі скромним, тому наші клієнти – це люди середнього достатку, відчайдушні мандрівники та родини з кількома дітьми. Олеся підростає, говорить кількома мовами й одразу. В Іспанії швидко минулися всі її хвороби. Раз на півроку до нас приїжджає тітка Валя, нещодавно вона сказала, що вийде на пенсію і перебереться до Мохакара. Моя мама відкрила в селі магазин, стала поважною “бізнесвумен” і покинула гулянки. А я мрію про доброго й турботливого батька для донечки. Хоча в курортному іспанському місті знайти серйозного чоловіка непросто, я вірю в удачу. Вона мене не підведе.

Related Post