Любу, дружину свого брата, я знаю давно. Ми вчилися в школі в одному класі. І знаю я її як корисливу і цинічну особу, яку я терпіти не могла. І саме її мій брат вибрав собі за дружину.
– Богдан одружується, – розчулювалася мама, – як добре, що з твоєю подругою! Будете дружити сім’ями, тим більше, що вони теж будуть жити у мене.
Почувши про те, що нам з Любою ще і жити належить в одній квартирі, я прямо сказала чоловікові, що не витримаю цього. Люба всіх в класі дратувала. Пліткувала і підставляла, я не розумію, як мій брат зумів в неї вляпатися. Саме вляпатися, по-іншому одруження брата і не назвеш.
У мого чоловіка була кімната в гуртожитку: дісталася від бездітного дядька. Я готова була навіть переїхати туди, лиш би не жити разом з Любою.
Але чоловік розсудив інакше. Він вирішив продати ту кімнату і взяти нам квартиру в кредит, щоб жити окремо. Ми вирішили раніше виплатити борги, а потім вже заводити дітей. Через чотири роки ми і закрили питання з банківським боргом.
Коли ми нарешті зважилися на дитину, я пораділа ще, що чоловік наполіг на покупці двокімнатної квартири, нехай з кредитом, а не однокімнатної, без боргів, як пропонувала я.
Ці три роки ми, звичайно, бачилися з дружиною брата, але недовго. До себе ми їх не кликали, дружби між сім’ями, всупереч надіям мами так і не вийшло, до того ж ми з чоловіком працювали на двох роботах.
А нещодавно Люба прийшла до мене в гості сама:
– Я теж на 4-му місяці, – радісно розповіла мені зовиця, – ми з чоловіком вирішили запропонувати тобі варіант обміну. Тобі ж простіше з мамою жити, ніж мені зі свекрухою.
Якщо що мама допоможе тобі з дитинкою, так що давай так: ми переїжджаємо в вашу квартиру, а ви з чоловіком – до твоєї мами. Круто, правда?
Зрозуміло, я відмовилася. Я звикла жити самостійно, моє квартирне питання вже вирішене, навіть до власної мами я була не згодна повертатися зі своєї власної, новенької квартири. Тим більше, що мама все одно обожнює синочка Богданчика і буде кликати його в гості з його Любою.
А на наступний день, відкривши двері після дзвінка, я побачила маму, брата, Любу і робочих. Бригадир скомандував:
– Що виносити спочатку?
– Куди виносити? – не зрозуміла я.
– Ну як же, мені Любочка все розповіла, – мама променіла щастям. – Ти переїжджаєш з чоловіком до мене, а Богдан з Любою заїжджають в вашу двокімнатну квартиру. Ми речі привезли, їх вивантажують зараз, потім ваші завантажать.
Я зачинила двері, подальші пояснення я проводила по телефону до тих пір, поки не приїхав чоловік.
Зрозумівши, що Люба, як завжди, прийняла бажане за дійсне, мама засмутилася, але не зневірилася:
– Ну раз так вже вийшло, не везти ж речі назад, значить переїдеш, чи з матір’ю рідною ти жити не хочеш?
Довелося закрити двері знову. У неї дзвонили, стукали ще 2 години. А ввечері мама подзвонила:
– Ти повела себе обурливо! Я напишу на Богдана заповіт і ти не отримаєш ні метра моєї квартири. Ось і сиди все життя в своїй двокімнатній квартирі, невдячна.
– Просиджу, мамо, спасибі на доброму слові, – кажу, – тільки пиши саме заповіт, а не дарчу, інакше ти у нашої хитромудрої Любочки, взагалі на вулиці залишишся!
От так, мама повірила невістці і не повірила мені, своїй рідній доньці.
Фото ілюстративне – LiveInternet.
