Я, ось правду кажучи, ніколи й подумати навіть не могла, що так в житті буває. Я ж все життя заради неї старалася, заради рідної дочки своєї прожила стільки років, тільки її одну й носила на руках постійно. Ростила, любила, все робила для неї, старалася, як могла, навіть сама заміж більше не вийшла так і жодного разу.
Ну ось, отримала на старості років неочікувану подяку від найріднішої людини, яку навіть не передбачала ніколи. Якось зовсім не розумію, як так можна чинити, проміняла мене на якогось чужого чоловіка. Виставила рідну матір з квартири. Це така образа для мене, що й не передати.
Справа в тому, що 28 років тому я приїхала в столицю з невеличкого села. В місті я трохи навчалася, потім на роботу влаштувалася відразу, щоб заробляти якусь копійку самій.
А згодом і кохання зустріла своє, вийшла заміж і стала мамою для маленької донечки.
Шкода, звичайно, але з чоловіком у нас, на жаль, не скалося зовсім, він залишив мене одну з дитиною на руках. Але він був людиною досить не бідною, на той час мій колишній чоловік вже займав досить хорошу посаду. Тому сам запропонував купити своїй рідній доньці квартиру, в рахунок аліментів на дитину, щоб я більше ні на що не претендувала і в нього не було ніяких обов’язків більше.
Я, в ті непрості часи, звісно погодилася на таку пропозицію від свого колишнього чоловіка, щоб моя донька мала своє житло в майбутньому. Але й вибору в неї не було зовсім, особливо, бо жити не було де, ще й дитина мала на руках, в село повертатися вона теж зовсім не хотіла, бо там ніяких перспектив немає зовсім, та й не чекає її там ніхто особливо з маленькою дитиною на руках.
І в цій самій квартирі я прожила зі своєю донькою Світланою до цього самого дня.
А нещодавно, десь місяця три тому, Світлана повідомила, несподівано, мені, що збирається виходити заміж. Їй зробив пропозицію хороший чоловік, але він не місцевий теж, житла у нього свого власного немає, нема куди дружину привести, але Світлана від цього не засмучується, бо у неї є ж свій власний дах над головою, квартира її і вона належить лише їй одній.
Але тепер проблема у неї, де подіти мене, виходить, бо не хоче, щоб ми всі трьох жити в однокімнатній квартирі, а тим паче чоловік не зрозуміє цього, він не захоче такого життя.
– Роби, як вважаєш за потрібне! – сказав моїй Світлані її рідний батько, мій колишній чоловік, до якого вона тоді звернулася за порадою. – Квартира твоя – і юридично, і фактично, а там – вирішуй сама. Я більше нічим допомогти не можу, свій борг перед вами обома я виконав сповна, тепер я нікому нічого не винен. Далі розбирайтеся самі вже між собою, я не буду втручатися у ваше з матір’ю життя.
І от Світлана, щиро кажучи, сама вважає, що я цілком можу зараз орендувати кімнату, а на пенсії поїхати до себе на батьківщину, в ту хату, звідки приїхала в столицю багато років назад.
Так, там давно вже живуть мої брати-сестри з сім’ями, і мене ніхто не чекає там, мені там будуть не раді. Але і не виженуть – частка власності у неї там є на законних підставах. Та й взагалі, село – це не столиця, так вважає моя донька, великих проблем з житлом там немає. Влаштуватися можна, кімнату орендувати у кого-небудь – на це навіть пенсії вистачить.
– А що робити? – говорить Світлана. – Кредит ми з чоловіком теж не потягнемо, просто не зможемо виплатити його, та й не дасть нам його ніхто. Ти ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийдеш на пенсію – я готова їй допомагати тоді, чим зможу. Але віддати своє житло і піти на орендовану квартиру з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй одній було добре – це занадто! Ти ж прекрасно все життя знала, що квартира не твоя, що вона мені належить. Знала, що дочка у тебе росте. За двадцять років могла б добре пристаратися і щось купити собі, хіба ні? Хто винен, що ти цього не зробила свого часу, коли молодою була? Я тобі допомагатиму чим зможу, але й своє життя маю влаштувати.
Мені так прикро після цих слів. Не знаю вже, я маю доньку чи ні? Чи догляне мене хтось на старості років, як я доглядала дитину свою?
Фото ілюстративне.
