Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо у тривожні багряні відтінки. Ми сиділи на кухні в будинку Оксани. На столі панував звичний для дому, де підростають діти, безлад: порожні горнятка з-під чаю, крихти від домашнього пирога та кілька недочитаних газет. У куточку столу стояла стара керамічна миска з яблуками — тими самими, солодкими «білими наливами» з нашого саду. Я крутила одне з них у руках, відчуваючи його прохолодну шкірку, але так і не наважилася відкусити.
— Вибору в нас немає, Ганно, — голос Оксани звучав надто спокійно, і від того ставало лячно. — Наш брат вирішив, що він єдиний господар у цьому житті. Він думає, що може просто виставити нас за поріг пам’яті. Я не дозволю йому цього зробити.
Я міцніше стиснула яблуко, дивлячись на сестру. — Оксано, ти справді налаштована на юридичне розв’язання питання? Це ж родинні справи… Це ж мама.
— Саме так. Це мама, — Оксана гірко посміхнулася. — Мама, яка завжди ставила Романа на п’єдестал. Навіть коли батько був живий, ми з тобою були лише фоном для його «величі». Ти ж пам’ятаєш?
Я пам’ятала. Ті спогади жили десь глибоко під шкірою, наче старі скалки, які починають боліти на негоду. Пам’ятала, як тато з братом збирали снасті та їхали на риболовлю на цілі вихідні, залишаючи нас із Оксаною білити стіни, полоти нескінченні грядки та готувати обід. Пам’ятала, як на повноліття Романові подарували вживане, але цілком справне авто, щоб він «був на колесах», а нам пояснили, що дівчатам краще ходити пішки — для фігури корисніше. Він завжди отримував найкращий шматок пирога, найновіший одяг і найбільше батьківської уваги, бо він — «продовжувач роду».
— Тепер він планує здати свою квартиру в місті й остаточно перебратися до мами, — Оксана зробила довгу паузу, вдивляючись у вікно. — А це наш дім, Ганно. Батько будував його з думкою про всіх нас.
— Але юридичний шлях… — я нарешті поклала яблуко назад у миску. — Після цього вороття не буде. Ми спалимо всі мости.
— А які мости в нас залишилися? — сестра різко повернулася до мене. — Вчора я поїхала до рідної хати, просто щоб провідати маму, привезла їй ліки. А він зустрів мене на ґанку й заявив, що мені там більше нема чого робити. Він фактично вказав мені на двері, Ганно! Сказав, що тепер він тут господар і він вирішує, кого впускати. А мама… мама просто стояла за його спиною і мовчала. Вона навіть очі не підняла.
Її голос здригнувся. Оксана завжди була «кременем» у нашій сім’ї. Вона вистояла, коли її чоловік втратив роботу, вона сама поставила на ноги двох синів-близнят, працюючи на двох роботах. Вона ніколи не скаржилася. Але зараз я бачила, як її пальці нервово перебирають край скатертини. Це був не просто гнів — це був відчай людини, яку зрадили найближчі.
Я мовчала. Страх перед великим родинним скандалом, перед тим, «що скажуть люди в селі», сковував мої думки.
— Я не знаю, Оксано… — прошепотіла я. — Це все так складно.
Вона довго дивилася на мене своїми втомленими темними очима. Потім мовчки підійшла до вікна. — У тебе є час подумати. Але не зволікай. Якщо ти не знайдеш у собі сили піти зі мною до кінця, я все одно подам позов. Сама. Бо справедливість — це не те, що дарують, це те, що захищають.
Тієї ночі я довго не могла заснути у своїй міській квартирі. Я розуміла Оксану краще, ніж будь-хто інший. Вона була єдиною з нас трьох, хто не отримав від батьків жодної суттєвої підтримки на старті. Романові свого часу допомогли купити житло та змінити не одну машину. Мені, після довгих вмовлянь і моїх власних зусиль, допомогли закрити залишок іпотеки та зробити косметичний ремонт. Батьки не поспішали з допомогою мені — я роками жила в них, добираючись на роботу двома автобусами, поки нарешті не виборола право на власне життя в місті.
Але Оксана… їй не дали нічого. Для батьків її проблеми завжди були «дрібними». Вони вважали, що в неї і так усе гаразд, адже вона жила в будинку, який колись належав її свекрусі. «У тебе ж є дах над головою, що тобі ще треба?» — ця фраза мами звучала як вирок кожного разу, коли Роман отримував черговий цінний подарунок.
Я згадую той день, три роки тому, коли пішов з життя батько. Це було важке літо. Нескінченні поминальні обіди, тихі розмови про те, яким він був господарем. Ми всі троє були законними спадкоємцями, але тоді, під впливом емоцій та маминих сліз, ми з Оксаною вирішили відмовитися від своїх часток на користь матері. Нам здавалося це благородним. Ми вірили мамі, коли вона казала: «Діточки, дім нікуди не дінеться. Поки я жива — житиму тут, а потім ви все поділите по-чесному».
Але обіцянки, дані в горі, часто розчиняються в буденності. І ось тепер Роман, відчувши повну владу над мамою, вирішив, що «по-чесному» — це коли все належить йому.
Роман завжди був «золотою дитиною». Мама дивилася на нього з такою ніжністю, якої ми з сестрою ніколи не відчували на собі. Йому вибачали все: і підліткові витівки, і відверті грубощі в дорослому віці, і його егоцентризм. Минуло двадцять років, але нічого не змінилося. Тепер він — дорослий чоловік, якому знову дозволено порушувати будь-які кордони.
Коли він почав масштабний ремонт у батьківській хаті, я спочатку зраділа. Будинок старий, потребував оновлення — дах протікав, вікна зовсім розсохлися. Але дуже швидко стало зрозуміло: це не ремонт для мами. Це була повна перебудова під його особисті потреби, під його стиль життя.
Якось я приїхала провідати маму і застала розгардіяш у вітальні. — Романе, а навіщо ти зніс перегородку в коридорі? Тут же було затишне місце для маминого крісла, — запитала я, намагаючись не звучати роздратовано.
Брат навіть не повернув голови, продовжуючи щось вимірювати рулеткою на підлозі. — Бо так сучасніше, Ганно. Тут буде великий опен-спейс, більше світла й повітря.
— Для кого більше світла? — я примружилася. — Ти ж тут буваєш лише наїздами.
Він нарешті підвівся і подивився на мене. У його погляді не було ні краплі родинного тепла — лише впевненість людини, яка точно знає, що вона тут головна. — Поки що наїздами. Але незабаром усе зміниться. Я вкладаю сюди сили й ресурси, яких у вас немає.
— Це все ще наш спільний дім. Наш батьківський спадок, — нагадала я.
— Ой, Ганно, давай без цього пафосу, — він ліниво відмахнувся. — Коли мати вирішить офіційно все оформити, тоді й будемо дискутувати. А поки вона дала мені карт-бланш. Я роблю те, що вважаю за потрібне для збереження майна.
Я подивилася на матір. Вона сиділа в кутку на стільці, склавши руки на колінах, і дивилася в одну точку. — Мам? Ти що, справді згодна на такі зміни? Це ж татова робота, він кожну дошку тут власноруч прибивав. Нас же троє дітей, ми теж маємо право голосу.
Мати важко зітхнула й тихо, майже пошепки, відповіла: — Ганнусю, Роман — чоловік. Йому краще знати, як доглядати за будинком. А тобі що з того? У тебе своя квартира в місті, ти там господиня. Навіщо тобі ці клопоти?
Я відчула, як горло перехопило від образи. — Я тут виросла, мамо. Я люблю цей дім не менше за Романа. Я кожне літо проводила тут, допомагаючи тобі з консервацією, з городом, коли він десь розважався з друзями.
— Ти тепер міська пані, тобі ця земля не потрібна, — втрутився Роман, і в його голосі з’явилися металеві нотки. — Я займаюся справами, а не приїжджаю раз на місяць на каву. Може, досить уже чіплятися за минуле? Живи своїм життям.
Він не кричав. Він говорив так, ніби пояснював очевидні речі не дуже кмітливій людині. Його спокій бісив більше за будь-який лемент. Він знав, що мати завжди на його боці, і це робило його невразливим.
Я просто забрала сумку й пішла геть, навіть не обернувшись.
Наступні тижні пройшли в мовчанні. Я перестала їздити в село. Не могла бачити, як те місце, де пройшло моє дитинство, стирається, перетворюючись на холодне приміщення, де мені більше не раді. Мамі я дзвонила раз на тиждень, але розмови були порожніми й короткими. Вона лише захоплено розповідала, який Роман «молодець», як він замовив нову кухню і як «дбає про стареньку».
Я слухала й мовчала. Мені не хотілося нагадувати їй, хто насправді був поруч, коли тато боровся з хворобою. Хто бігав по аптеках, хто домовлявся з лікарями, хто мив підлогу й готував дієтичні супи. Роман тоді був «дуже зайнятий на роботі» або «мав термінові справи».
Пізній дзвінок від Оксани вивів мене зі стану заціпеніння. — Ти вже знаєш останні новини? — її голос вібрував від напруги.
— Про що ти?
— Наш любий братик виставив свою квартиру на продаж. Він переїжджає до мами назовсім. Більше того, він переконав її переоформити документи. Нас з тобою фактично викреслили, Ганно.
Світ навколо мене на мить похитнувся. — Мама не могла так вчинити. Вона ж обіцяла…
— Обіцянки до справи не підішлеш. Вона каже, що так «справедливо». Що ми з тобою влаштовані, а Романові треба допомагати, бо він — опора. Мені вона взагалі заявила, що оскільки в мене є дах над головою від свекрухи, то я «вже отримала своє від долі».
Я не знала, що відповісти. Я знала, що мати завжди виділяла брата, але такий цинізм щодо Оксани, яка все життя тягнула все сама, був вище мого розуміння.
— Я пропонувала компроміс, — вела далі Оксана. — Просила виділити нам частки, або щоб він виплатив нам хоча б невелику компенсацію. Нам з чоловіком ці гроші допомогли б дати старт дітям, вони ж скоро студентами стануть. Це було б чесно. Але він просто розсміявся мені в обличчя.
Я все ж таки зважилася поїхати до мами разом з Оксаною. Це була наша остання спроба вирішити все мирно. Почуття тривоги супроводжувало кожен мій крок, коли ми відчиняли стару хвіртку, яка тепер уже не скрипіла — Роман її змастив.
Мама вечеряла. Вона виглядала ще меншою, ніж раніше, її сиве волосся було охайно зібране, але в погляді застигла якась холодна впертість.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити, — я сіла навпроти неї, намагаючись тримати себе в руках.
Вона кивнула, але не припинила повільно помішувати чай, ніби це було найважливішим завданням у світі. За хвилину на кухню зайшов Роман. Він сів поруч із мамою, схрестивши руки на грудях. Цей жест був промовистим: вони — одна фортеця, а ми — загарбники.
— Ви що, справді вирішили влаштувати цей цирк? — почав Роман без вступу. — Це ж низько. Ви хочете тягнути рідну матір по кабінетах? Де ваша совість?
— Про совість кажеш ти? — Оксана звела голос. — Я маю таке ж право на цей будинок, як і ти. Ми з Ганною відмовилися від часток лише тому, що вірили мамі. Ми не думали, що ти скористаєшся її довірою, щоб прибрати все до рук.
— Роман тут, він поруч зі мною, — раптом твердо сказала мама. — Він доглядає за будинком, він вкладає сюди кожну копійку. А де були ви? Ви живете своїм життям у місті. Вам просто потрібні гроші, ось і вся ваша «любов».
— Вам начхати на родину, вам аби шматок урвати, — додав Роман з кривою посмішкою.
Я дивилася на них і відчувала, як руйнується все, у що я вірила. — Мамо, ти справді вважаєш, що Роман важливіший за нас? Невже роки моєї допомоги, моєї турботи нічого не варті порівняно з його ремонтом?
Мама хотіла щось сказати, але Роман знову перехопив ініціативу. — Ганно, припини ці маніпуляції. Тобі ж і так допомогли з житлом. Тобі мало? Хочеш ще й у брата останнє відібрати?
— Допомогли? — я відчула, як сльози підступають до очей. — Я шість років виплачувала той кредит, відмовляючи собі в усьому! Ви допомогли мені лише тоді, коли я вже була на межі вигорання. А тобі все давали на блюдечку. Машина, навчання, квартира, а тепер і батьківська хата!
— Ти завжди була егоїсткою, Ганно, — раптом кинула мама. — Завжди хотіла бути першою, завжди чогось вимагала.
Я заніміла. Серце наче провалилося в порожнечу. — Я… егоїстка? Мамо, коли тато вмирав, Романа не було поруч тижнями. Він приїхав лише на похорон. Я була тут. Я тримала тата за руку. Я слухала його останні слова. Як ти можеш таке казати?
— Досить драми, — Роман відкинувся на спинку стільця. — Не будь жалюгідною. Тобі сорок років, у тебе немає ні сім’ї, ні дітей. Ти живеш сама у своїй бетонній коробці. Тобі цей дім не потрібен, ти просто хочеш нашкодити мені.
Він посміхався. Це була посмішка переможця, який знає, що жертва загнана в кут. Мама мовчала. Вона не зупинила його жорстокість, не захистила мене. У цей момент я зрозуміла — вона вже давно зробила свій вибір. І в цьому виборі для мене не було місця.
— І що ви зробите? По судах підете? — продовжував брат. — Не смішіть мене. Ганно, у тебе духу не вистачить. Ти ж «правильна». Ти звикла бути слухняною донечкою.
Я встала зі стільця. Ноги тремтіли, але в голові раптом стало дивно ясно. — Ти правий, Романе. У мене справді не вистачить духу судитися з власною матір’ю. Я не зможу дивитися на неї в залі засідань як на опонента.
Мама полегшено зітхнула, але я ще не закінчила. — Але в Оксани вистачить. І я підтримаю її всіма можливими способами. Навіть якщо мені особисто нічого не дістанеться, я зроблю все, щоб закон восторжествував.
Мама лише зневажливо пирхнула. — Оксана завжди була важкою дитиною. Справжня погань.
Сестра, яка до цього мовчала, наче скам’янівши, повільно підняла голову. На її обличчі відбився такий біль, що мені стало важко дихати. — Отже, я — погань, мамо? А коли я в шістнадцять років пішла працювати на ферму, щоб купити собі взуття і не просити в тебе — я теж була поганню? Коли я одна піднімала малих, бо мій чоловік був у госпіталі, а ви навіть не запитали, чи є в нас хліб на столі — я теж була поганню? Коли я привозила вам найкращі продукти, які могла знайти, щоб ви почувалися гідно на пенсії — я теж була поганню?
Мама відвернулася до вікна. Роман продовжував гратися ключами від авто. Мовчання на кухні стало нестерпним, густим, як деготь.
Оксана лише кивнула сама собі. — Тепер усе стало на свої місця. Я більше ніколи нічого у вас не попрошу. І ви у мене теж не просіть.
Вона розвернулася і швидким кроком вийшла з хати. Я востаннє озирнулася на цю кухню. Я пам’ятала, як ми разом з батьком фарбували ці шафки. Пам’ятала скатертину, яку ми вишивали з мамою довгими зимовими вечорами, коли я була ще маленькою. Цей будинок був частиною моєї душі, моєї ідентичності. Але тепер він став порожнім місцем, заповненим чужими речами та чужою волею. Я знала, що більше ніколи сюди не повернуся. Не тому, що мені заборонять, а тому, що мого дому тут більше не існує.
Наступного дня Оксана подала позов до суду.
Я не була присутня на засіданнях. Не могла змусити себе прийти. Але я була на зв’язку з адвокатом, я допомагала сестрі збирати документи, свідчення сусідів про те, як будувався дім і хто в ньому реально працював. Я вичитувала кожне слово в протоколах. Це було боляче — читати, як мама на суді називала нас невдячними дітьми, як Роман вигадував неіснуючі борги.
Коли все закінчилося, ми зустрілися з Оксаною в невеликому кафе біля парку. Вона виглядала дуже втомленою, під очима залягли глибокі тіні. У її погляді не було тріумфу — лише порожнеча.
— Ну от і все, — сказала вона, відсуваючи недопиту каву. — Суд визнав наші права. Мені присудили третину будинку.
Я мовчала. Третина. Це була перемога, але яка ж гірка. Це була третина старого будинку, де нас проклинали, де нас більше ніхто не чекав. Будинок тепер належав трьом людям, які ненавиділи одне одного.
— Мама плакала після оголошення рішення, — тихо додала Оксана. — Казала, що ми зруйнували її старість. Що ми — іуди.
Я зітхнула, дивлячись на людей за вікном. Вони кудись поспішали, сміялися, жили своїм життям, не знаючи, які драми розігруються за сусідніми столами.
— Дякую, що була поруч, Ганно, — Оксана накрила моє плече своєю рукою. — Хоча тебе не було в залі суду, я відчувала твою підтримку в кожному телефонному дзвінку, у кожному слові. Без тебе я б здалася ще на самому початку.
Я промовчала, але всередині стало трохи тепліше. Можливо, ми справді втратили матір і брата. Можливо, ми втратили «родинне гніздо». Але в цій брудній боротьбі за цеглу та землю ми не втратили одна одну. І, що найважливіше, ми не дозволили витерти об нас ноги.
Життя тривало. Оксана вирішила виставити свою частку на продаж або вимагати від Романа викупити її. Я знала, що попереду ще багато юридичних клопотів, але головне було зроблено — справедливість, хай і така болюча, була встановлена. Я поверталася до своєї квартири з дивним відчуттям: я була самотньою, як і казав Роман, але я була вільною. Вільною від фальшивих зобов’язань і від токсичної любові, яка вимагала повної покори в обмін на право називатися донькою.
Іноді, проходячи повз ятки з фруктами, я бачу яблука — такі ж «білі наливи», як у нашому саду. Я купую їх, приношу додому, але їхній смак завжди здається мені трохи терпким. Напевно, це і є смак дорослого життя, де за право бути собою іноді доводиться платити найвищу ціну.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
