Так склалося в моєму житті, що 11 років тому я зробила найбільшу помилку, про яку дуже зараз шкодую і шкодуватиму до останнього дня.
Я залишила свого сина. Точніше віддала його на виховання своїй мамі. Тепер я хочу налагодити з ним відносини усіма силами, виправити свою найсерйознішу помилку, яку вчинила в молодості, але він не йде на контакт зі мною, віддаляється від мене ще більше.
Я не знаю, як мені бути в цій ситуації, як виправити помилку минулих років.
Я чудово розумію, звичайно, що сама винна в усьому, добре розумію все. Але я була дуже молодою і нерозумною у ті роки.
Я дізналася, що чекаю дитину зовсім молодою.
Тоді я відразу прийшла до своєї мами і все розповіла їй. Я попросила допомогти мені, бо не знала що робити, мені тоді було не до дитини зовсім.
Мама моя сказала, що в усьому допоможе мені, аби я не хвилювалася. Вона сподівалася, що коли я візьму малюка на руки, то стану для нього справжньою відповідальною мамою. Але у мене були свої плани на життя.
Я вступила навчатися до інституту. Тому виписавшись з дитям додому, я передала дитину мамі і поїхала в гуртожиток жити своїм життям, мріяла, що в мене все найкраще ще попереду, я влаштую своє особисте життя і стану щасливою жінкою.
Для мене життя йшло своєю чергою і якщо чесно я навіть не згадувала про сина. Мама часто надсилала мені його фотографії. Вона назвала його Іванком. Ну, назвала так і назвала, мені було все одно.
Я закінчила інститут, але влаштуватися працювати за професією відразу мені не вдалося. І тоді я пішла працювати секретарем на невеличку зарплату. Потім я зустріла чоловіка і вийшла заміж. Ми з чоловіком хотіли дітей, але не склалося, на жаль. Минуло багато років, але нічого не змінилося.
Чоловік залишив мене і пішов жити до іншої жінки, яка народила йому сина, про якого він так мріяв, вже через рік.
Я продовжувала працювати і з часом згадала, що у мене ж є дитина – син Іванко, я зрозуміла, що не самотня ще на цьому білому світі. Хвиля неописаного смутку прийшла до мене. Ось тоді я і вирішила зустрітися з ним.
Я жила на той час в іншому місті і без запрошення приїхала до мами додому. Іванко в той день був у школі. Моя мама була здивована моїм приїздом. Я привезла велику іграшкову машинку на пульті своєму синові.
Коли мій хлопчик прийшов додому, я не знала, що казати. Я просто сказала, що я його мама і подарувала йому машину. Але Іванко відповів, що у нього немає мами і він вже великий для таких іграшок. А потім просто пішов до себе в кімнату і навіть обідати відмовився, жодного разу звідти не вийшов.
Тільки потім я зрозуміла, яку помилку зробила свого часу, будучи ще зовсім молодою сама. Я дуже щиро просила свою маму допомогти мені налагодити відносини з сином. Але вона лише похитала головою і сказала, що нічого у мене не вийде, що я втратила дуже багато років, дуже пізно згадала про найріднішу людину.
Мама мені розповідала, що був час, коли мій синочок дуже хотів спілкуватися зі мною, а зараз він ображений на мене і звик, що мене немає в його житті. Я поїхала додому без нічого.
Всю дорогу додому я проплакала дивлячись у вікно маршрутки. Ну як я могла проміняти сина на ось таке життя без цінностей, без свого щастя.
На що? У мене немає нічого ж. Робота така собі, живу сама. У мене нічого немає в цьому житті. Тільки син Іванко, якого я ще зовсім крихітним дитятком залишила його бабусі і який знати мене не хоче зовсім зараз.
Зараз моєму хлопчикові 11 років, він уже дорослий і розумний, як для свого віку, він горнеться до своєї бабусі,неймовірно цінує і поважає її.
Чи зможе він пробачити мене і прийняти як свою маму, чи не варто витрачати час чи не засмучувати дитину своєю присутністю та не приходити більше до нього, не розмовляти з ним? Що робити, я вже не знаю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – kiev.freeads.
