fbpx

Я, мій син і дружина його живемо втрьох в моїй власній квартирі. Я сама так захотіла, адже не хотіла залишатися сама на старості років. Я в усьому їм допомагаю, все вдома роблю і в їх справи стараюся не втручатися. А якось я, на днях, додому повернулася першою, сина ще не було, і до мене в кімнату зайшла тихо невістка. Світлана сказала, що має до мене серйозну розмову і дуже мене здивувала

На сьогоднішній день ми живемо у двокімнатній квартирі втрьох: мій син, його дружина Світлана і я. Всі ходимо на роботу, заробляємо, весь день завжди чимось зайняті, зустрічаємося вдома, в основному, лише ввечері.

Живемо ми непогано, не гірше за інших людей. Не без дрібних непорозумінь, звичайно, але у кого їх в родині не буває. Якщо все тихо і гладко, значить, всім один до одного зовсім байдужі люди – я вважаю так. Так я і не зустрічала на своєму віку сімей без проблем.

Ось зараз сюди пишу і думаю, так все ж добре, але ні, я дуже зараз втомилася. Втомилася жити з сім’єю свого власного сина, адже я всі проблеми дітей намагаюся часто вирішувати разом з ними. Таке враження, що я забираю весь їх негатив на себе, очищаю інших від негативних емоцій, але все погане залишається в моїй душі.

Синові та невістці до 30-ти років, одружені вони 3 роки, але зустрічалися давно. Зараз вони відкладають гроші на власну квартиру, хочуть брати кредит, але гроші потрібні для першого внеску чималі, та й відсоток великий дуже.

З дітьми вони не поспішають поки. Квартира моя дуже простора, місця і дитині вистачить тут, особливо у нас велика кухня, де всі разом ми і збираємося щовечора.

Останнім часом я часто намагаюся піти з дому кудись, хоча б прогулятися просто, чи випити кави з подругами. В чому причина? Втомилася просто дуже вирішувати непорозуміння своїх дітей.

У нас все останнім часом якось сумно, зрозуміло, що важко зараз усім і це видно й по нашій родині. Прийдуть з роботи, спочатку невістка Світлана підходить до мене, і давай скаржитися, що мій син не став їсти її налисники вранці, в обідню перерву не подзвонив їй, як робив завжди і ще якісь дрібні претензії.

Я невістку сама заспокоюю, пропоную допомогти готувати їй, що любить мій син або ж не давати собою командувати, нехай їсть, що дають, а не хоче, хай готує сніданок собі сам. Потім приходить син Іван, а невістка мовчить, не хоче з ним говорити сама, ображається.

Потім до мене заходить Іван, мовляв, поговори з моєю дружиною, ви жінки, краще спільну мову знайдете, не можемо прийти до єдиної думки. Іду, мене Світлана вислухає, потім знову біжить до мене, що попрасувала Іванові сорочку на роботу, а йому не потрібно, бачте, невже не можна було сказати раніше. Я постійно між ними стою. Я зрозуміла, що їм так зручно дуже.

Спочатку мені це було приємно, що я – як миротворець, вони до мене ставляться з повагою, прислуховуються до мене, а я маю в них авторитет. Правду кажучи, син та невістка обоє мають непростий характер, не поступаються один одному, такі вони в усьому.

Я завжди намагалася їх помирити, спокійно з ними поговорити про все, а зараз сама ледве стримуюся – вони користуються моєю добротою і терпінням моїм. Прийдуть, виллють на мене весь свій негатив, обурення своє і претензії, потім помиряться і знову сміються собі, підуть в кафе чи в кіно, а в мене настрою ніколи немає від їх проблем, адже потім ще довго лежу в своїй кімнаті сама після їх суперечок.

Я розумію, що, напевно, винна сама, адже привчила до такого ставлення, говорила, що все можна вирішити спокійно, вислуховувала їх думки, намагалася згладити все. А тепер і розплачуюся за це.

Що робити? Я так втомилася від них вже, а відмовляти їм і сперечатися з ними я не хочу. Мені хочеться, щоб у них була міцна сім’я. Допомагаю, чим можу. Чекати, коли роз’їдемося? Мовчати й далі?

Мені важко зізнатися, але я колись мріяла, щоб діти зі мною жили, щоб не бути на старості років самій, а тепер розумію, що мені з ними важко і я хочу, щоб вони швидше з’їхали. Чи це правильно з моєї сторони? Можливо, я просто егоїстична людина?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page