Сонце над Неаполем не просто світить — воно пече, обіймає і засліплює. Марія стояла на широкій терасі вілли сеньйори Елени, тримаючи в руках порцелянову чашечку еспресо. Кава була гіркою, саме такою, як і життя Марії останні одинадцять років.

Перед нею розкинулося море — блакитне, безкрає, дороге. Туристи платили тисячі євро, щоб хоча б тиждень подихати цим повітрям, але Марія дивилася крізь морську синяву. Там, за тисячі кілометрів, було її село на Тернопільщині. Там пахла стара яблуня біля воріт, і там стояла вона — її гордість, її біль, її «золота клітка». Нова хата.

— Марія, ти знову там, у своїх думках? — почувся старечий, але бадьорий голос із вітальні.

Сеньйора Елена виїхала на терасу в інвалідному візку. Їй було вісімдесят п’ять. Вона була вередливою, як дитина, але мала добре серце.

— Я просто дивилася на сонце, сеньйоро, — тихо відповіла Марія, витираючи руки об фартух. Фартух пахнув хлоркою та засобом для миття підлоги. Це був її вічний парфум.

— Ти брешеш, кара мія, — хитра італійка прижмурилася. — Ти дивишся на північ. Ти рахуєш дні до переказу грошей. Скажи мені, навіщо ти це робиш? Твоє тіло тут, а серце вже одинадцять років у тому селі. Ти купуєш взуття раз на три роки, ти не ходиш до ресторанів, ти не бачиш Рима. Ти живеш як тінь.

Марія лише сумно посміхнулася.

— Ви не розумієте, сеньйоро. У нас так прийнято. Батьки мають поставити дітей на ноги. Я будую гніздечко. Щоб коли я повернуся, у мене була королівська старість. Щоб Петро, мій чоловік, мав де голову схилити. Щоб донька Оксанка не тулилася по орендованих кутах.

Елена зітхнула і похитала головою:

— Гроші, які ти шлеш туди, де тебе немає, часто перетворюються на дим. Бережи себе, Марія. Хата — це каміння. А людина — це кров і почуття. Каміння холоднішає, якщо його не гріти щодня.

Щонеділі у Марії був вихідний. Вона одягала свою єдину гарну сукню і йшла в міський парк. Там, на лавках під розлогими деревами, збирався маленький «український острів». Десятки жінок, таких як вона, ділилися новинами, плакали та сміялися.

Її найкраща подруга Ганна, яка працювала в Італії вже п’ятнадцять років, часто підсідала до неї.
— Ну що, Марусю, як там твоя будова? Ще не криють золотом? — жартувала Ганна, хоча в очах була тривога.

— Вже вікна поставили, Ганю! Двокамерні, дорогі. Петро каже, що треба ще на паркан докинути, бо «перед сусідами соромно». Останні п’ятсот євро вчора передала бусиком.

Ганна затягнулася тонкою сигаретою.

— Ти забагато на себе береш, подруго. Ти тут спиш по п’ять годин, ноги в тебе набрякають так, що в туфлі не влазиш. А Петро твій там паном ходить. Я вчора зі своєю сестрою розмовляла, вона казала, що твого бачила в райцентрі. На новій машині, у костюмі. Кажуть, він там усім розповідає, який він «успішний бізнесмен».

Марія відмахнулася:

— Ой, Ганю, не накручуй. Він же чоловік! Йому треба тримати фасон. Він там за будівельниками стежить, це теж робота. Він мені щовечора у Вайбері пише: «Марусю, чекаю тебе як свята! Все до ладу доводжу, гніздечко наше грію».

— Гніздечко… — пробурмотіла Ганна. — Дивися, щоб ти не збудувала дім для іншої пташки.

Марія тоді лише розсердилася. Вона вірила Петру. Він був її першим коханням, батьком її дитини. Вона пам’ятала, як вони жили в гуртожитку, як ділили одну котлету на двох. Вона працювала тут, на італійських віллах, заради них.

Проте останнім часом Петро став говорити коротко.

— Алло, Маш, ну що там гроші? Прийшли? Ой, слухай, тут трубу прорвало у ванній, треба все переробляти. Немає часу балакати, будівельники чекають. Давай, цілую.

Гроші зникали, як вода в піску. На всі питання Петро відповідав роздратовано: «Ти що, мені не віриш? Думаєш, тут ціни стоять на місці? Не мороч голову».

Це сталося вівторкового вечора. Марія саме закінчила прибирати кухню. Телефон задзвонив — це була баба Степанівна, сусідка через паркан, з якою вони дружили ще з дівчат.

— Маріє… ти тільки сядь, — голос Степанівни тремтів. — Не можу я більше мовчати. Гріх на душу брати не буду.

Марія відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині.

— Що сталося, Степанівно? Хата згоріла? Що з Оксанкою? З онуками?

— З Оксанкою все добре, вона в мене зараз сидить, плаче. А от у хаті твоїй, Маріє… Петро жінку привів. Молоду, з райцентру. Вже місяць живуть. Каже всім, що ти в Італії заміж вийшла і не повернешся.

Твої фіранки, що ти з Неаполя передавала, вони зняли. Кажуть — «селянство і немодно». А вчора Петро Оксанку вигнав. Сказав: «У тебе чоловік є, от і йди до нього в гуртожиток, а мені спокій потрібен для нової сім’ї».

Телефон випав із рук Марії. Вона не кричала. Вона не плакала. Вона просто сіла на підлогу і дивилася на італійську плитку. Одинадцять років. Чотири тисячі днів. Незліченна кількість вимитих унітазів, випрасуваних простирадл і терплячих усмішок. Все це було для того, щоб якась «молода» викинула її доньку з дому і зняла її фіранки?

Вона зайшла до сеньйори Елени.

— Я їду додому, сеньйоро. Прямо зараз.

Елена подивилася на зблідле обличчя Марії, на її сиве пасмо, яке вибилося з-під хустки, і все зрозуміла без слів.

— Бери мою валізу, Марія. Вона міцна. І не повертайся як жертва. Повертайся як власниця.

Шлях додому здавався вічністю. Автобус трясло на дорогах, жінки навколо обговорювали подарунки дітям, а Марія мовчала. Вона дивилася у вікно на українські поля.

Коли вона підійшла до свого обійстя, серце тьохнуло. Хата була красунею. Високий фундамент, сучасний дах, доглянутий двір. Але біля воріт стояла чужа машина.

Марія відчинила хвіртку. На ґанку стояла молода жінка в шовковому халаті. Марія впізнала його — вона купувала цей халат собі на день народження, але так і не наважилася вдягнути, відправила додому, щоб «лежав до кращих часів».

— Ви хто така? — зухвало запитала жінка, оглядаючи втомлену жінку з важкою валізою. — Чого без стуку? Петро зараз вийде, він не любить непроханих гостей.

Марія спокійно поставила валізу на бруківку, за яку вона платила три місяці важкої праці.

— Я — Марія. Господиня цієї хати. А ти, дівчинко, зараз знімеш мій халат, покладеш його на порозі й вийдеш геть через ту саму хвіртку, через яку зайшла.

У цей момент із хати вибіг Петро. Він виглядав чудово. Засмаглий, підтягнутий, у фірмовому спортивному костюмі. Побачивши Марію, він на мить завмер, але замість каяття в його очах спалахнула злість.

— Чого припхалася без попередження? — крикнув він. — Ти себе в дзеркало бачила? Ти ж стара, посивіла, від тебе хлоркою несе за версту! Тебе не було одинадцять років! Ти думала, я буду чекати на тінь? Гроші твої — це добре, але гроші не замінять жінку в ліжку!

Марія дивилася на нього і не впізнавала. Перед нею був не той Петро, якого вона любила. Це був паразит, який роздувся на її крові та праці.

— Гроші не замінять дружини, Петре? — тихо запитала вона. — А чи замінять вони тобі совість, коли ти власну доньку на вулицю виставив?

— Хата на мені записана! — гаркнув Петро. — Я тут господар, я довідки збирав, я за будівельниками стежив! Ти просто надсилала папірці, а я тут життя поклав! Іди геть, поки по-хорошому прошу!

Петро помилявся в одному. Марія в Італії навчилася не тільки мити підлогу. Вона навчилася порядку. Сеньйора Елена була юристом у минулому, і саме вона навчила Марію кожну копійку підтверджувати документально.

— Ти думав, я дурна заробітчанка? — Марія дістала з сумки теку з документами. — Кожен мій переказ через банк має призначення: «На будівництво будинку». Кожен чек на вікна, на цеглу, на покрівлю виписаний на моє ім’я. І доручення, яке я тобі давала, було тимчасовим.

Село гуділо три місяці. Був суд. Петро намагався кричати, залучати свідків, але цифри — річ уперта. Марія довела, що кожна цеглина в цьому домі куплена за її «криваві» євро.

Коли прийшли судові виконавці, Петро збирав речі в пластикові мішки. Його «молода» втекла ще тиждень тому, як тільки зрозуміла, що пахне бідністю.

— Ти ще пошкодуєш! — кинув він Марії на прощання. — Залишишся сама в цій коробці!

Марія нічого не відповіла. Вона просто відчинила двері для Оксани та онуків.

Того вечора в хаті вперше за багато років пахло пирогами з яблуками. Онуки бігали по нових кімнатах, а Оксана плакала, обіймаючи маму.

— Мамо, пробач, що ми не могли нічого вдіяти. Він погрожував, що спалить хату, якщо я тобі розкажу…

— Все добре, доню. Тепер ми вдома.

Минуло пів року. Марія сиділа на ґанку своєї хати. Вона підфарбувала волосся, очі знову почали світитися. Але вона знову збирала валізу.

— Мамо, куди ти? Ти ж нарешті вдома! — благала Оксана.

— Я їду в Італію, дитино. Але тепер все буде інакше. Сеньйора Елена чекає на мене не як на служанку, а як на подругу. Вона запропонувала мені бути її компаньйонкою. Я буду отримувати зарплату, але тепер я не буду відправляти її на цеглу.

Марія посміхнулася.

— Я хочу побачити Рим. Я хочу поїхати у Флоренцію. Я хочу купити собі туфлі просто тому, що вони красиві, а не тому, що вони міцні.

Вона зрозуміла найголовнішу істину. Найстрашніше — це не важка праця в чужій країні. Найстрашніше — будувати життя для тих, хто тебе не цінує. Вона побудувала дім із каменю, але забула побудувати дім усередині себе. Тепер її фундамент — це вона сама.

Марія поїхала. Але тепер вона знала: де б вона не була, її дім — це не стіни. Це її гідність, яку ніхто не зможе відібрати. А хата на Тернопільщині стояла міцно, і фіранки на вікнах — найкращі, італійські — тихо гойдалися на вітрі, вітаючи справжню господиню.

Порада на майбутнє: Ніколи не бійтеся починати спочатку. Навіть якщо вам здається, що одинадцять років пішли в нікуди — це не так. Ви отримали досвід, силу та мудрість. А це набагато дорожче за будь-яку нерухомість.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.