Лідії виповнювалося 35. Вона готувалася до свого ювілею з особливим трепетом: замовила гарний ресторан, підібрала сукню кольору смарагду, запросила друзів, колег і близьких. Вона ніколи не влаштовувала великих свят, але тепер захотілося – адже 35 буває раз у житті, та й з фінансами трохи легше стало, а то ж завжди не було за що святкувати.
Єдине питання, яке гризло її весь тиждень, – чи кликати свекруху. З Галиною Сергіївною у неї від початку не складалося. Вона завжди була жінкою «з характером» – любила повчати, підколювати, ніби невістка завжди все робила не так:
– Ой, Лідо, борщ у тебе якийсь блідий. Я завжди варю на кісточках, так смачніше.
– Та що ти вдягла таке? Мій син любить на жінках сукенки, а не ці штани.
– Ой, виховання у ваших дітей слабеньке. Я свого в три роки вже читати вчила, а ти тільки в садок віддала…
Ліда намагалася мовчати, не відповідати різко, бути мудрішою. «Це ж свекруха, мама чоловіка, – думала вона. – Треба поважати». Але від кожного такого «уколу» десь усередині з’являлася маленька образа, яка з роками ставала важкою валізою.
– Я, мабуть, не буду кликати Галину Сергіївну, – якось сказала Ліда чоловікові. – Бо я хочу свято, а не нерви.
Андрій глянув на неї з докором:
– Лідо, ну ти що. Це ж моя мама. Якщо гостей багато, а мами не буде, люди подумають, що ми посварилися.
– Ми ж і справді весь час напів у сварці, – зітхнула дружина.
– Вона така, яка є. Ти ж мудра, стерпиш.
Ліда погодилася. «Ну добре, – вирішила вона. – Раз уже такий день, не буду зважати на всі наші колишні непорозуміння. Зрештою, колись треба починати миритися».
У ресторані панувала святкова атмосфера: столи зі свічками, живі квіти, музиканти. Подруги Ліди сміялися, розпитували про роботу, діти бігали між столами. Вона сяяла, бо відчувала себе нарешті в центрі уваги.
І тут з’явилася свекруха – Галина Сергіївна. У довгій блискучій сукні, з яскравим макіяжем, підкреслено впевнена. Пройшла, ні з ким особливо не вітаючись, сіла поруч із сином.
– Ну, – промовила гучно, – ювілярка наша сяє сьогодні. Видно, добре підготувалася!
Ліда всміхнулася, хоча відчувала: буде непросто.
Коли підійшов час тостів, кожен говорив щось тепле. Подруга Оля сказала:
– Лідо, ти приклад справжньої жінки: і мама чудова, і колега, і подруга. Хай у тебе буде багато щастя!
Ліда раділа, а в очах блищали сльози від вдячності.
І тут піднялася Галина Сергіївна.
– Дорогі гості, – почала вона голосно, щоб усі чули. – Хочу сказати кілька слів про нашу ювілярку. Знаєте, Лідія – жінка непогана, але їй дуже пощастило… По-справжньому пощастило, що вона зустріла мого сина. Бо якби не він – хто б її взяв?
Гості завмерли. Хтось нервово засміявся. Андрій стиснув щелепи. А Ліда сиділа червона, наче варена.
– От правда ж, – продовжила свекруха, – мій Андрій – то скарб. Він її і в люди вивів, і квартиру купив, все своїми руками зробив, і дітей виховує.
Потім свекруха перевела погляд на Ліду.
– Ти, Лідочко, при такому чоловікові, могла б і за собою більше дивитися. Бо 35 – це вже не 25. Є багато молодших і гарніших, треба берегти те, що маєш.
Ліда відчула, як у грудях щось обірвалося. Вона дивилася на свою свекруху й не могла повірити, що та дозволяє собі таке сказати на її святі, серед гостей.
Хтось із друзів спробував перевести все на жарт, хтось – швидко підняв інший тост. Але атмосфера вже була зіпсована. Ліда сиділа мовчки, ковтаючи сльози.
Після застілля вона вийшла на вулицю, щоб перевести подих. До неї підійшов Андрій.
– Лідо, вибач. Я не думав, що вона таке скаже.
– А я ж тебе попереджала, – гірко мовила Ліда. – Я знала. Вона завжди мене принижує. І навіть сьогодні, на моєму святі, не втрималася.
– Ну вона ж мама…
– А я що? Я – ганчірка, яку можна при всіх принизити?
Андрій замовк. Він уперше побачив, наскільки боляче дружині.
Наступного дня Ліда прокинулася з важким серцем. Свято, яке мало залишитися теплим спогадом, стало гіркою плямою. Подруги писали: «Тримайся, ми бачили, як вона тобі зіпсувала настрій».
І тоді Ліда зрозуміла: настав час змін.
Вона приїхала до свекрухи сама.
– Галино Сергіївно, – почала вона твердо, – я хочу поговорити.
– Про що ж? – здивувалася та, ніби нічого не сталося.
– Про ваш тост. Ви маєте знати: мені було дуже боляче. Ви зіпсували мені свято. І це не вперше. Я завжди мовчала, бо не хотіла сварок. Але більше я мовчати не буду.
– Та що ти вигадуєш, – відмахнулася жінка. – Я ж пожартувала.
– Ні, – Ліда подивилася їй прямо в очі. – Це не жарт. Це зневага. І якщо ви хочете бачити онуків і щоб у нас була сім’я, ви маєте навчитися мене поважати. Я – дружина вашого сина. Я – мати ваших онуків. І я гідна поваги.
Галина Сергіївна вперше не знайшла, що відповісти. Вона очікувала плачу, істерики – але перед нею стояла впевнена жінка, яка більше не дозволяла себе принижувати.
Минуло кілька тижнів. Стосунки були напружені, але Ліда відчувала: вона зробила правильно. Вона більше не дозволяла свекрусі втручатися в їхнє життя. І, що дивно, Галина Сергіївна з часом трохи вгамувалася. Можливо, вперше зрозуміла, що невістка має характер.
Ліда навчилася головному: терпіти не завжди означає бути мудрою. Іноді справжня мудрість – це вчасно поставити межу.
Сімейні стосунки – це баланс. Але жодна свекруха не має права знецінювати невістку. Бо родина тримається на взаємній повазі, а не на приниженні.
От і думай після такого – чи варто ще кудись запрошувати таку свекруху?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
