— Я люблю вас однаково! — Марія Іванівна сплеснула руками так розпачливо, ніби намагалася впіймати у повітрі залишки материнського авторитету. — Просто Христина… вона інша. Більш вразлива, тонка, вона не така загартована життям, як ти.
— Договорюй уже, мамо, — Оксана повільно відставила чашку з чаєм, яка враз стала нестерпно важкою. — Скажи прямо: «більш улюблена». Ти все моє життя будувала навколо неї цей кокон із виправдань. «Христинка особлива», «Христинка — творча натура». А я, виходить, бетонна стіна? Мене можна штовхати, ламати, обкрадати — і мені не боляче?
Марія Іванівна присіла на краєчок старого кухонного стільця, машинально розправляючи скатертину, яку вона прала і крохмалила вже років двадцять. Її погляд був спрямований у підлогу, де кожна тріщинка на лінолеумі була знайома до болю.
— Оксанко, ну ти ж бачиш, що зараз робиться… Усім важко. А в неї Соломійка на руках, зовсім крихітка. Куди вона піде?
Оксана відвернулася до вікна. Вечірні сутінки густим киселем заповнювали двір, ковтаючи обриси дитячого майданчика. Її пальці, що досі стискали край столу, побіліли.
— Отже, — голос матері став твердим, як сухий черствий хліб, — я вже все вирішила. Христина з малою переїжджають до нас. Оренда зараз просто непідйомна, а роботи в неї немає… і не скоро буде, поки дитина не підросте.
— Що?! — Оксана різко розгорнулася, і стілець під нею болісно скрипнув. — Ти хочеш, щоб вона жила тут? У цій квартирі?
— А де ж їй бути? — Марія Іванівна щиро здивувалася, ніби йшлося про купівлю хліба, а не про руйнацію залишків спокою старшої доньки. — І тобі доведеться трохи підставити плече, поки вона не стане на ноги. Вона ж твоя єдина сестра.
— Що в твоєму розумінні означає «підставити плече», мамо? Конкретніше.
— Ну, ти ж працюєш, у тебе стабільна зарплата… Їм же треба щось їсти, дитині треба купувати речі на виріст, підгузки, іграшки. Це ж тільки на перший час, поки садочок не дадуть.
— Мамо, садочок їй світить хіба що через рік, а то й пізніше. Ти хочеш, щоб я цілий рік повністю утримувала жінку, яка зруйнувала моє життя?
— Господи, ну знову ти за своє! — Марія Іванівна знову сплеснула руками. — Скільки можна ворушити те минуле? Так, були помилки. Хто з нас не помилявся? Але ж минуло три роки! Вона рідна кров, Оксано!
— Рідна кров? — Оксана гірко засміялася. — Коли вона потайки виносила речі з моєї спальні, вона пам’ятала про кров? Коли вона вводила в оману мого чоловіка, чи згадувала вона, що ми з однієї колиски? А тепер, коли її саму викинули за поріг, вона раптом згадала про сімейні цінності?
— Не будь такою жорстокою, доню, — мати похитала головою, і в цьому жесті було стільки прихованого засудження, що Оксані на мить здалося, ніби це вона тут злочинниця.
Вона встала, відштовхнувши чашку. Останні три роки вона жила в цій батьківській квартирі як у тимчасовому притулку, намагаючись склеїти докупи свою розбиту вщент душу. Робота до пізнього вечора, поодинокі візити до спортзалу, щоб просто виснажити тіло і заснути без думок — ось і весь її світ. І тепер мати пропонувала впустити в цей тендітний спокій ту, хто власноруч розбила його молотком.
Оксана заплющила очі, і спогади, які вона так старанно ховала у найтемніші підвали пам’яті, знову виринули на поверхню.
Ігор з’явився у її житті навесні. Він був як теплий вітер після довгої зими: уважний, надійний, із тими бісиками в карих очах, які змушували її серце вистрибувати з грудей. Він вмів слухати, вмів дарувати квіти саме тоді, коли настрій був на нулі. За пів року вони побралися. Це було ідеальне весілля — без зайвого пафосу, але з такою кількістю щирих посмішок, що здавалося, їх вистачить на все життя.
Вони жили у затишній орендованій квартирі, мріючи про власне гніздечко. П’ять років вони були однією командою. Разом відкладали кожну вільну копійку, відмовляли собі у відпустках за кордоном, економили на дрібницях. Сума на перший внесок зростала, і мрія про власні стіни ставала все реальнішою.
А потім у їхньому житті з’явилася Христина. Молодша сестра вкотре «шукала себе». Її звільнили з чергової роботи, вона посварилася з черговим хлопцем і, за традицією, прийшла плакати на плечі у матері. «Оксанко, нехай вона поживе у вас трішки, — просила тоді Марія Іванівна. — Їй треба прийти до тями, заспокоїтися. Ви ж сім’я».
Оксана погодилася. Хіба могла вона інакше? Христина завжди була «маленькою», навіть коли їй перевалило за двадцять п’ять. Вона привнесла в їхнє розмірене життя хаос: розкидані речі, порожній холодильник і вічні нічні розмови. Ігор спочатку дратувався, але Христина вміла бути чарівною. Вона сміялася так дзвінко, що всі конфлікти згасали. «Вона просто дитина, — казав Ігор. — Не бери до серця».
Оксана не помітила моменту, коли це «не бери до серця» перетворилося на «ти мене не розумієш». Розмови за вечерею все частіше ставали дуетом Ігоря та Христини. Вони обговорювали якісь фільми, жартували, а Оксана все частіше відчувала себе просто декорацією у власній квартирі.
Мати завжди казала: «Христинка — як тендітна квітка, їй треба більше світла». І Оксана давала це світло. Вона пам’ятала, як у дитинстві сестра могла розбити дорогу вазу, а винною залишалася Оксана — бо «не вгледіла», бо «ти ж доросліша». Цей сценарій повторювався десятиліттями.
Того фатального вечора Оксана повернулася раніше. Нараду скасували, і вона, радіючи рідкісній нагоді побути з чоловіком, купила його улюблене вино. У коридорі стояли яскраві туфлі сестри, а куртка Ігоря була недбало кинута на тумбу. Зі спальні долинали голоси, які не мали там бути.
Вона не кричала. Вона просто стояла в дверях, дивлячись на двох людей, які були її всесвітом, а тепер стали незнайомцями.
— Ігорю… — тільки й змогла вимовити вона.
— Оксан, це не те, що ти думаєш… — почав він стандартну фразу, але Христина навіть не намагалася виправдовуватися. Вона просто натягнула ковдру і дивилася на сестру з якимсь дивним, майже переможним викликом.
— У вас є година, — голос Оксани був мертвим. — Зберіть речі і щоб вашого духу тут не було.
Вона просиділа на кухні всю ту годину, машинально крутячи на пальці обручку. За стіною пакували сумки, щось падало, Ігор намагався щось сказати, але Христина його обривала. Коли двері нарешті зачинилися, Оксана зняла кільце і просто поклала його посеред столу.
Вона не змогла залишитися в тій квартирі. Кожен куток нагадував про зраду. Вона переїхала до матері, сподіваючись на підтримку, але отримала лише порцію нових виправдань для Христини.
— Ну що ти так вбиваєшся? — казала Марія Іванівна. — Серцю не накажеш. Вони покохали одне одного. Хіба можна за це судити?
За місяць Ігор подав на розлучення. А ще через два з’ясувалося, що Христина вагітна. Мати сяяла: «Я буду бабусею! Оксанко, це ж таке щастя, нова душа прийде у світ!»
Тільки тоді Оксана згадала про їхні спільні заощадження. Коли вона спитала про них Ігоря, він лише розвів руками: «Які гроші? Ми все витратили на оренду, на лікарі для Христини, на підготовку до народження дитини…»
Оксана зрозуміла, що він просто викрав їхні спільні п’ять років життя і подарував їх Христині. Вона могла б піти до суду, боротися за кожну копійку, але в неї не було сил. Вона хотіла лише одного — щоб цей кошмар закінчився.
Коли народилася Соломійка, мати майже не бувала вдома. Вона дбала про «молоду сім’ю», купувала їм продукти, сиділа з дитиною. Оксана бачила це все збоку, наче дивилася нескінченний сумний серіал.
Але «щастя» Ігоря та Христини виявилося коротким. Через два роки Ігор повернувся додому і застав дружину з іншим — якимось тренером із клубу. Вигнав її з дитиною так само швидко, як колись вигнали його самого.
І ось тепер Христина стояла на порозі матері.
— Чому ти мовчиш? — голос Марії Іванівни повернув Оксану в реальність. — Ти стала такою холодною. Раніше ти була іншою. Пам’ятаєш, як ви маленькими ділилися цукерками, іграшками?
Оксана повільно підняла очі на матір. Так, вона ділилася. Тільки це не було добровільним вибором. Це була повинність.
Вона згадала свій перший справжній набір фарб, про який мріяла пів року. Маленька Христина влаштувала істерику, бо хотіла малювати ними «прямо зараз». І мати змусила Оксану віддати фарби, які сестра за вечір перетворила на брудне місиво.
Згадала, як віддала свою нову сукню на випускний, бо Христині «нічого було вдягнути» на побачення, і та повернула її із плямою, яку неможливо було вивести.
— Знаєш, мамо, — Оксана підійшла до вікна, де вже зовсім стемніло, — я все життя була для неї донором. Фарби, сукні, час, увага… а потім і чоловік. Вона нічого не «вела» — вона просто забрала чергову іграшку, яку ти дозволила їй взяти.
— Як ти можеш так про сестру! — Марія Іванівна схопилася за серце. — Вона оступилася, вона зараз у розпачі!
— А коли я була у розпачі, де була ти, мамо? Ти пекла пироги для неї та Ігоря. Ти обговорювала з ними колір шпалер у їхній новій кімнаті, куплений за мої гроші. Ти хоч раз спитала мене, як я сплю?
— Я люблю вас однаково! — знову затягнула свою пісню мати. — Просто вона… вона потребує більше опіки.
— Ні, мамо. Вона не «тонкосльоза», вона просто егоїстка. Ти виховала її з переконанням, що світ має їй усе, а я — це безкоштовний додаток до її потреб. Досить.
У кухні затихало навіть цокання годинника. Напруга була такою, що здавалося, повітря можна різати ножем.
— Отже, ти проти? — голос матері став крижаним. — Ти виженеш рідну сестру з дитиною на вулицю?
— Я нікого не виганяю. Це твоя квартира, мамо. Ти маєш право прописувати тут хоч увесь квартал. Але я не буду частиною цього цирку. Я не буду купувати їй продукти, я не буду сидіти з її дитиною, я не буду слухати її виправдання.
Наступного ранку Оксана не пішла на роботу. Вона зателефонувала до агентства нерухомості. Її голос був спокійним і рішучим:
— Мені потрібна однокімнатна квартира. Можна в старому фонді, головне, щоб район був тихим. Бюджет… у мене є певні заощадження, і я готова взяти кредит.
За тиждень вона об’їздила пів міста. Остання квартира — маленька «хрущовка» на п’ятому поверсі — сподобалася їй найбільше. Старі дерева за вікном, скрипучий паркет, але неймовірна кількість світла. «Це воно», — зрозуміла вона.
Коли Оксана почала збирати речі, вдома почалася справжня буря. Марія Іванівна не замовкала ні на хвилину:
— Ти ж несерйозно? Ти кидаєш матір? Ти збираєшся платити комусь за стіни, коли в нас є своя квартира? Це ж нерозумно! Христина вже завтра переїжджає, вона так на тебе розраховувала… Вона хотіла вибачитися!
— Вибачаються словами, мамо, а не намаганням знову всістися на шию.
Оксана пакувала книги. Вона брала лише те, що було справді її. Жодних спільних фото, жодних сувенірів із минулого життя.
— Оксанко, стій! — у коридорі з’явилася Христина. Вона виглядала втомленою, але навіть цей вигляд був ретельно продуманим: розхристане волосся, сумні очі, дитина на руках, що мирно сопла. — Я знаю, ти мене ненавидиш. Я заслуговую на це. Але будь ласка, не йди. Ми ж одна сім’я. Нам буде так важко без тебе…
Оксана випрямилася, тримаючи в руках коробку. Вона подивилася на сестру — не зі злістю, а з якоюсь глибокою, майже філософською втомою.
— Тобі не «важко без мене», Христино. Тобі важко без мого гаманця і мого вміння розгрібати твої проблеми. Ти ніколи не любила мене. Ти просто звикла, що я — це функція.
— Ти просто не хочеш прощати! — вигукнула Христина, і Соломійка у неї на руках прокинулася й заскиглила. — Ти зла і пам’ятлива!
— Прощення — це не дозвіл продовжувати мною користуватися. Прощення — це коли я відпускаю тебе з миром, але подалі від себе.
Марія Іванівна почала плакати — гучно, демонстративно, хапаючись за одвірок.
— Що ж це за діти такі… Одна гуляє, інша серце рве… Як мені жити? Хто мені склянку води подасть?
Оксана обережно обійшла матір.
— Мамо, ти доросла жінка. У тебе тепер є твоя улюблена донька і онука. Ви будете жити разом, як ти завжди хотіла. А я… я просто хочу побути тією, ким ніколи не була. Людиною, яка має право на власне життя.
У двері подзвонив кур’єр з доставки меблів у її нове помешкання. Це був знак, що вороття немає.
Переїзд зайняв кілька годин. Коли остання коробка опинилася в новій квартирі, Оксана сіла на підлогу посеред порожньої кімнати. Пахло пилом і трохи старою фарбою. Але це був її пил. Її повітря.
Телефон не замовкав. Мати дзвонила кожні десять хвилин. Потім почалися повідомлення від Ігоря. Виявляється, він дізнався про її переїзд і вирішив, що це «шанс почати все спочатку». «Оксан, я зробив помилку. Христина — це був туман. Тільки тепер я зрозумів, що ти — єдина, хто мене справді кохав. Давай зустрінемося?»
Оксана прочитала повідомлення і просто видалила номер. Потім вона заблокувала номер матері та сестри. Не назавжди — можливо, на місяць чи два. Поки не навчиться дихати на повні груди, не чекаючи удару в спину.
Перший вечір у новій квартирі був дивним. Вона купила собі гарну постільну білизну — не ту, яку б схвалив Ігор, а ту, яка подобалася їй. Вона заварила каву і просто дивилася на вогні міста.
Через місяць життя почало набувати нових барв. Вона записалася на курси малювання — ті самі, якими вона колись пожертвувала заради того, щоб Христина могла піти на танці. Виявилося, що в неї справді є талант. Її вчитель, чоловік із добрими зморшками біля очей, часто хвалив її за «глибину та щирість».
Одного разу вона все ж зустрілася з матір’ю в нейтральному місці — у невеликому парку. Марія Іванівна виглядала постарілою.
— Ну як ви? — спитала Оксана, пригощаючи матір морозивом.
— Важко, доню… — Марія Іванівна зітхнула. — Христина ніяк роботу не знайде. Каже, що скрізь колектив поганий або платять мало. Соломійка часто хворіє. Грошей катастрофічно не вистачає. А ти… ти так розцвіла. Невже тобі зовсім нас не шкода?
— Шкода, мамо. Але жалість — це не привід повертатися в клітку. Я допомагатиму тобі особисто. Ліками, продуктами. Але ні копійки не дам на забаганки Христини. Це моя остаточна умова.
Марія Іванівна хотіла щось заперечити, знову почати про «рідну кров», але подивилася в очі Оксани і змовкла. Там більше не було того жертовного блиску, до якого вона звикла. Там була спокійна, впевнена сила.
Життя Оксани більше не було склеєним з уламків. Воно було новим. Вона навчилася любити себе не менше, ніж інших. Вона зрозуміла, що сім’я — це не про спільні гени, а про спільну повагу.
Коли вона поверталася додому того вечора, на підвіконня її п’ятого поверху знову сіла пташка. Оксана посміхнулася. Пташки бувають різними. Є ті, що вічно імітують підбите крило, щоб їх годували з рук. А є ті, що просто розправляють крила і летять до сонця, незважаючи на вітер.
Оксана тепер точно знала, до яких належить вона.
Історія її зради стала історією її звільнення. Адже іноді потрібно, щоб твій світ зруйнували вщент, аби ти нарешті зрозумів: ти сам — і є той фундамент, на якому можна побудувати щось справжнє. Без брехні, без «особливих» родичів і без чужих боргів. Просто — життя.
Її власне, унікальне і нарешті щасливе життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
