Мені 60 років. Останніх 14 років я на заробітках в Італії провела.
За цей час багато чого змінилося. По-перше, я з чоловіком розлучилася. Зробила це відразу як їхала, бо бачила, що наше сімейне життя не клеїться.
Наша єдина донька вже на той час школу закінчила, то ж я не бачила причин, чого нам треба залишатися разом.
Заробітчанські гроші легко не даються, тому я їх дуже берегла і обдумано витрачала.
В своєму будинку в селі я ремонт хороший зробила, нарешті воду в дім провела, і туалет з ванною добудувала, бо скільки років жила з чоловіком, і не могла допроситися його, щоб він це зробив.
В будинку цьому я планувала жити, коли повернуся.
А доньці я пообіцяла квартиру купити. Вони з зятем поки в селі жили, але завжди мріяли в місто перебратися.
Обіцянку свою я виконала, квартиру двокімнатну в новобудові купила. Ремонт зробила сучасний, меблі всі новенькі придбала.
От тільки вийшло так, що цю квартиру я передумала доньці віддавати.
Справа в тому, що я надумала заміж виходити. Чоловік з нашого села, хороший такий, він вже 2 роки мені пропонує зійтися.
Михайло вдівець, ми з ним колись в юності трохи зустрічалися, але потім наші дороги розійшлися – я заміж вийшла, він одружився.
От тільки від долі не втечеш, напевно, нам таки судилося бути разом.
Але в селі з Михайлом я жити не зможу, там нам не дасть спокою мій колишній чоловік, живе він неподалік. І його мама, свекруха моя, де бачить мене, там лає. Так що спокою ми з Михайлом в селі мати не будемо.
Інша справа в місті – закрився собі в своїй квартирі, і живеш, ніхто тебе не знає.
От я і сказала доньці, що квартиру собі забираю, а їм з зятем будинок в селі залишаю, якщо треба, можу навіть оформити дарчу на неї.
Та замість дякую від доньки я таке почула, що навіть згадувати не хочу! В її очах я – егоїстка, яка лише про себе думає.
Ось так! Я все життя для неї старалася, і отримала таку вдячність.
Мені дуже прикро через це, але Михайла лишати я не збираюся, хочу хоч на старість побути щасливою!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.