Того вечора у місті панував святковий, але метушливий хаос. В офісі ж, наче на зло, був справжній завал. Телефони не стихали, кожен дзвінок — наче крик про термінову допомогу, а звіти, ці стоси паперів, сипалися на мій стіл один за одним, вимагаючи негайної уваги. Я, Катерина, відчувала, як сили полишають мене, і ледь трималася на ногах. Я була виснажена.
Але було одне, єдине «але», яке не дозволяло мені здатися: це був вечір перед Святим Миколаєм. Особливий вечір, просочений очікуванням дива та запахом мандаринів. Той самий вечір, коли я щороку, незважаючи на втому та робочі дедлайни, обов’язково їхала в село до моєї сестри, Оксани. Її дві маленькі донечки, яких я любила так, ніби вони були моїми власними дітьми, вже чекали на мене.
Моє особисте життя, та його болюча історія, тріснуло навпіл ще у мої двадцять і так і не змогло склеїтися. Я не створила сім’ю, не мала чоловіка, не чула сміху власних дітей. Але, на щастя, серце не залишилося порожнім — його наповнила безумовна, чиста любов. Її дарували ці дві дівчинки, які щоразу бігли до мене з криком «Тітонько!», як тільки я переступала поріг їхньої старої, але затишної хати.
Життя Оксани та її чоловіка було скромним. Їм постійно, хронічно не вистачало грошей на елементарні радощі. В мене ж ситуація була іншою: стабільна робота, хороша зарплата, своя квартира у місті, машина. Тож вже багато років я брала на себе роль таємного, справжнього Миколая. Перед святом я приїжджала, привозячи повні пакунки подарунків, найсмачніших солодощів, нових книжок, омріяних ляльок — усе, чого тільки душа дитяча може забажати. Це була моя традиція, мій спосіб дарувати любов та заповнювати порожнечу у своєму житті.
Пам’ятаю, як того вечора я, захекана, влетіла до торгового центру. Часу на роздуми не було, тож я нашвидкуруч забрала все, що вибрала для дівчаток ще вдень: теплий светр для старшої, книжки-казки, величезний набір для малювання і, звісно ж, головний подарунок. Я потягла пакети до автомобіля, кинула їх на заднє сидіння і, нарешті, рушила у темну сніжну дорогу.
Легкий, майже невагомий перший сніг літав у повітрі, наче пух із подушки, і перетворював усе навколо на справжню зимову казку. У світлі фар сніжинки мерехтіли, створюючи чарівний, майже містичний настрій, і я відчула, як напруга робочого дня поволі відступає, замінюючись теплом очікування зустрічі з племінницями.
Я виїхала на дорогу, що вела до нашого села. І тут, біля автобусної зупинки, загорнута у темряву і снігову млу, я побачила її.
Автобус, останній на наше село, вже тільки задніми вогниками блимнув у темряві, проковтнувши залишки світла. А на зупинці, притулившись до холодної стіни, стояла жінка. Вона була в тонкій, не по сезону, куртці, з невеликим, наповненим пакетом у руці.
Я придивилася крізь сніг, і моє серце боляче тенькнуло.
Олена.
Жінка, яку я, здавалося б, мала б ненавидіти все життя. Жінка, яка зламала моє життя, мій перший, найбільший світ. Але… роки – це дивовижний лікар. Вони приглушують навіть найгостріший біль, перетворюючи його на тихий, затяжний рубець.
Мені було 20, коли я зустріла Михайла. Це було те, що в книжках називають першим, справжнім коханням. Ми мріяли, будували плани, обирали імена для майбутніх дітей, готувалися до весілля. Він уже навіть старостів прислав до моїх батьків. А потім… потім стався той перелом. Він почав пропадати, ховатися, уникати розмов, віддалятися, немов утікав від чогось, що вже не міг контролювати.
А одного дня він сказав мені фразу, яка розбила моє життя, наче кришталеву вазу:
«Я не можу з тобою одружитися, Катю. Олена чекає від мене дитину. Вона без мене пропаде. Ти — сильна, ти впораєшся».
І він пішов. Пішов до неї.
Тоді в мені щось розбилося настільки сильно, що я вирішила — назавжди. Я розчарувалася у чоловіках, у стосунках, у мріях про сім’ю. Я поїхала в місто, закінчила університет, зробила блискучу кар’єру. Сама купила собі і квартиру, і машину. У мене все вийшло, як він і пророкував, — крім одного. Мені вже було 38, а я досі була сама. І не тому, що не хотіла. Просто після Михайла я більше нікого не впускала так близько, як колись впустила його. Я ретельно оберігала своє серце.
І тепер ця жінка, Олена, стояла на зупинці, замерзла й самотня, напередодні найбільшого свята дитинства.
Я зупинилася. Рішення прийшло моментально, без довгих роздумів. Вона, побачивши світло моїх фар і впізнавши мене, різко відвернулася.
«Я підвезу, якщо ти не проти. Бачу, що на автобус ти не встигла», — я відчинила дверцята з боку пасажира. Мій голос пролунав спокійно, немов я пропонувала допомогу сторонній людині.
Я бачила, як вона боролася сама з собою, з гордістю, з почуттям провини, але холод і безнадія перемогли. Вона сіла.
Ми мовчали майже всю дорогу. Мовчання було густим, незручним, наповненим невисловленими докорами та старим болем. І тільки коли я, залишивши позаду міські вогні, повернула на трасу до нашого села, вона тихо, ледь чутно сказала:
«Я… хочу попросити в тебе пробачення».
Я навіть не знала, що відповісти. Слова застрягли у горлі. Що вона хотіла почути? Що я її прощаю? Я сама не знала відповіді.
«Ти думаєш, що я виграла, коли він пішов до мене, — продовжила вона, дивлячись у снігову темряву. — Але насправді виграла ти. У мене з Михайлом нічого не вийшло. Він… він не для сім’ї. Ніколи ним не був. Він ніколи не допомагав мені з дітьми, не брав участі в їхньому житті. А тепер…» — вона глибоко, болісно зітхнула. — «Я їду додому з пустими руками, і це перед Миколая. Купила тільки цукерки. Більше не вистачило. А він, звісно, нічого дівчатам не принесе. Дві старші вже знають, що ніякого Миколая немає, а от найменша… вона вірить. Вона чекає. І мені так соромно, що я навіть ляльки не можу їй купити».
Вона говорила це так тихо, так щиро, що мені раптом стало її по-людськи, по-жіночому, жаль. Це була вже не та хижа розлучниця з моїх спогадів, а просто виснажена, змучена життям мати. Старий біль відступив, поступившись місцем співчуттю.
Я згадала про свої пакунки на задньому сидінні. Я купила для молодшої племінниці, нашої маленької любительки ляльок, омріяну іграшку. Це була рідкісна, колекційна лялька, яку було майже неможливо знайти. І — оскільки я звикла робити все масштабно, а вона була така рідкісна — я купила дві: одну вирішила подарувати тепер, другу залишити «для ігор», коли маленька буде приходити до мене в гості у місто.
І в ту саму секунду мене осяяло. Це було рішення, яке прийшло звідкись із глибини мого серця.
Я зупинилася біля її повороту, відстебнула пасок безпеки, вийшла з машини і відкрила багажник. Дістала одну з коробок, обережно, як найцінніший крихкий вантаж, і простягнула Олені:
«Олено, це… для твоєї донечки. Вважай, що до неї прийшов Святий Миколай».
Вона відсахнулась, наче я запропонувала їй щось заборонене:
«Ні! Я не візьму! Ти… ти не повинна…»
«Це не тобі, — сказала я м’яко, але твердо, заглядаючи їй у змучені очі. — Це дитині. Діти не повинні відповідати за наші помилки, за наші дорослі рани. Вони повинні вірити в диво».
І вона розплакалася. Тихо, беззвучно. Лише плечі тремтіли під тонкою курткою, а сльози змивали сніг з її обличчя. Це були сльози полегшення, вдячності та гіркого усвідомлення.
Потім вона вийшла, стискаючи ту ляльку в руках, наче найдорожчий дар у світі, свій єдиний шанс на маленьке святкове диво. Її останні слова були ледь чутним «Дякую…».
А я поїхала далі.
Сестра Оксана вибігла зустрічати мене, як завжди, радісна, і ми разом, як справжні змовниці, сховали подарунки у шафу. А тоді я зайшла до хати, де мене одразу обійняли теплі, маленькі рученята моїх племінниць. Їхній сміх, їхня радість, їхня безумовна любов — це було моє найбільше багатство.
І я подумала, сидячи біля теплої печі, дивлячись на засніжене вікно…
Життя у кожного складається по-своєму. Комусь дістаються кар’єра й матеріальний достаток, комусь — сім’я й діти, комусь — рани й важкий досвід. Але найголовніше — не втратити людяність. Не дати злобі чи старому болю закам’яніти серце.
Бо інколи саме твоє,, щире добро, твій, здавалося б, незначний жест може стати чимось більшим, ніж просто подарунком. Воно може стати чийсь маленьким дивом, чиєюсь вірою у Святого Миколая, чиєюсь вірою в себе. Це був мій подарунок — не лише для племінниць, але й для Олени. І для самої себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
