Я крутила в руках 50 євро й не могла вирішити – передавати і їх, чи таки собі залишити.
В той день я готувала посилку для доньки: традиційний набір – кава, макарони, олія, ну і, звісно, цукерки для внуків. В конверт вклала 750 євро, залишивши собі 50. Але раптом згадала, що Софія недавно жалілася – внучка залишилася без чобіт.
– Та вже ж і купила б ті чоботи, – сердито бурмотіла я сама до себе. – Але ж гроші, гроші…
Кілька секунд ще вагалася, але потім рішуче вклала останні 50 євро в конверт. Я якось без них протримаюся, а доньці потрібніше.
В Італії я вже десять років, з 48 років, можна сказати, у наймах. Тепер мені 58. А вдома – діти: син Іван, 30 років, і донька Софія, 35. В обох – по двоє діточок.
Саме заради дітей я колись покинула рідний дім.
Син одружився й пішов жити до дружини, мешкають з її батьками. В чужій хаті, певно, непросто. А Софія з зятем живе в нашій, батьківській хаті. Після того, як чоловік нас покинув, я ростила їх сама. Тому вважала своїм обов’язком допомогти їм облаштувати життя.
В Італію мене покликала кума Ольга. Вона мене й прихистила спочатку, й роботу допомогла знайти, і вчила, як жити на чужині.
– Пам’ятай, Катю, заробляти треба не дітям, а собі! – повторювала вона при кожній нагоді.
Кума має одного сина, який влаштований у житті: працює юристом, живе окремо, гроші заробляє сам. Вона з чоловіком теж не бідують, тому й могла дозволити собі збирати “на старість”.
– А я не можу! – відповідала я. – Син у приймах, дочка з двома дітьми, їм треба допомагати!
– Діти вже дорослі, хай самі на себе заробляють! – не здавалася Ольга. – Ти думаєш про них, а хто про тебе подумає? Коли ти повернешся без грошей, їм буде не до тебе. Знаю таких історій – не злічити!
Я мовчала. Не хотіла вірити в її слова.
Увечері після роботи кума знову завела цю розмову.
– Що це ти така задумана, Катю?
– Та все те саме… – зітхнула я. – Гроші відправила Софії. І ті останні 50 євро теж.
Ольга покрутила головою.
– Ти не розумієш, що твориш…
– Розумію! – заперечила я. – Я заради них сюди приїхала! Як я можу жити спокійно, знаючи, що внучка без чобіт?
– А вони про тебе думають? – пирхнула вона. – Хоч раз хтось із них спитав: “Мамо, тобі там не важко?”
Я мовчала.
– Ось побачиш, Катю. Пройде десять років, ти повернешся, а тобі скажуть: “Мамо, ти стара, кому ти потрібна? У нас свої сім’ї, свої діти, свої проблеми!”
– Не скажуть! – вигукнула я.
Але її слова засіли в голові.
У вихідний я подзвонила Софії.
– Мамо! Ми якраз твою посилку отримали!
– Що, все дійшло?
– Так! Дякую! Дітлахи радіють цукеркам, Андрій уже макарони варить. А ще ти гроші поклала?
– Так, поклала. Там 800 євро. Внучці чоботи купи гарні, щоб не гірша за всіх була.
– Ой, мамо, та що б я без тебе робила…
Я посміхнулася, слухаючи її радісний голос. Ось заради чого я тут.
Після Софії я набрала сина.
– Привіт, Іване! Як ти там?
– Мамо, нема часу, я зараз на роботі. Давай потім?
– Давай…
Розмова обірвалася, а мені стало сумно.
Ввечері знову розмова з кумою.
– Ну що, говорила з дітьми?
– Так. Софія була рада. А Іван… зайнятий.
Ольга хмикнула:
– Отож. Я ж тобі кажу – ти для них просто банк. Поки даєш – потрібна. Як гроші закінчаться – що далі?
Я відмахнулася.
– Та ну тебе! Я для дітей стараюся! Вони оцінять!
Кума скептично подивилася на мене.
– Дай Боже, Катю, щоб я помилялася…
Наступного ранку, перш ніж іти на роботу, я ще раз заглянула в гаманець. Він був порожній.
Я зітхнула. Попереду – місяць роботи без жодного запасу. Та якось проживу, адже дах над головою у мене є, та й годують мене тут.
Але я знала, що зробила правильно.
Колись діти оцінять… Правда ж?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.