Ярослав у нас з чоловіком був єдиною дитиною, до того ж, доволі пізньою (я народила його в 35 років), тому ми в прямому смислі слова “тряслися” над ним, і намагалися догодити у всьому.
Напевно, ми перестаралися, бо виріс наш син черствим і байдужим, він думав лише про себе.
Ми його і вивчили, і на роботу хорошу в місті влаштували. Потім і квартиру йому купили, щоб він мав куди дружину привести.
Щоправда, син довго холостякував, ніяк не міг собі пару знайти.
Але вже під 30, нарешті таки привів до нас рудоволосу дівчину Ніну знайомитися.
Вона нам з чоловіком не дуже сподобалася, але син нас особливо і не питав, він просто поставив нас перед фактом, що має намір з нею одружитися.
У цієї Ніни за плечами вже було розлучення, і дитина від першого шлюбу, 6-річний син Андрійко.
Ярослав виростив цього хлопця як свого сина, а власних дітей у них з Ніною так і не з’явилося, хоча мені дуже хотілося рідних онуків.
Оскільки Ніна не любила село, то і син приїжджав до нас не часто.
Нічого не змінилося навіть після того, як не стало мого чоловіка і я залишилася сама.
Добре, що хоч біля мене живе дівчина-сирітка Анна, така хороша дитина, що не можу передати! Жодного разу мені ні в чому не відмовила, навпаки, сама прибігає щодня, питає, чим мені допомогти.
Вона раніше з бабусею жила, а тепер літньої сусідки не стало, то ж дівчина зовсім одна залишилася.
Батька свого вона ніколи не бачила, а мама пішла в кращий світ в той день, коли дівчинка з’явилася на світ.
Отака доля в дитини не щаслива! Я особисто її дуже люблю, і поки була молода, то частенько їй і цукерки, і подарунки різні купувала.
Тільки я не розуміла, чого це так дратує мого сина, що дівчина так до мене горнеться.
Але нещодавно до мене прийшла одна жінка з нашого села, вона була подругою покійної мами Анночки.
– Ви, тітко, напевно нічого і не знаєте, тільки от не можу я вже стільки років цю таємницю в собі носити. Аня – онучка Ваша рідна! Її мама, коли маля носила, зізналася мені, що дитина від Вашого Славчика, та він велів їй мовчати, і від дитини відразу відхрестився, – сказала вона мені.
Я чомусь відразу їй повірила, що вона правду каже, бо дуже вже мені Анна рідною відчувалася!
Я коли дізналася таємницю сина, відразу на наступний день пішла до нотаріуса, і переписала свою хату на сусідку.
Причин на це було кілька, але головна – я хотіла відновити справедливість.
І дівчині я все розповіла теж, просила її нас пробачити, навіть не сподіваючись, що вона мене колись бабусею назве.
Анна каже, що зла на нас не тримає, а будинок приймати боїться, бо не знає, якою буде реакція Ярослава і його дружини Ніни.
Особисто мені байдуже, що вони подумають чи скажуть, я рішення вже прийняла.
І поки я жива, цю дитину ніхто і пальцем не зачепить! Це я вже беру на себе!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.