fbpx
Без рубрики
Я каліка. Чому я не повинен був народитися?

Ви не замислювалися над питанням, як почуваються люди з обмеженими можливостями, що стежать за поточною дискусією про абopти?

Вже пізно, але я все ж таки вирішив сісти на кілька хвилин до комп’ютера, щоб написати ці кілька речень. Сьогодні я прочитав, що без абopтів будуть народжуватися «каліки». За мить прочитав інший коментар: «А може, замість того, щоб сперечатися про абopти, треба подумати про те, що зробити, щоби не народжувалося стільки калік? Я частково знаю відповідь, як це обмежити», — про приватні повідомлення не згадую.

Я каліка. Я людина, яка, на думку багатьох людей, не повинна була народитися! Маю генетичне захворювання: відсутність лівої ноги та кільканадцять хвороб. Маю за плечима неповних тридцять років нелегкого життя. Але не про це мова. З п’ятнадцяти років я тяжко працював, бо мої рідні не мали змоги мені допомогти. Кожну вільну хвилину я витрачав на те, щоб бути біля людей: у госпісах, онкологічних відділах, у дитячих будинках, по в’язницях, у притулках, на залізничних вокзалах, у парках, у великих корпораціях, церквах, пабах тощо. Я зустрічався з бездомними, хворими й бідними. Я зустрічався з папами, главами держав, кардиналами, відомими у світі знаменитостями, з жінками легкої поведінки. Я зустрічався з політиками, бізнесменами та успішними людьми. З дітьми, молоддю, дорослими, старшими людьми. З віруючими і невіруючими. На моїх руках помирали діти й дорослі. Я любив і ненавидів. Як і всі, я мріяв, — і мрію досі.

Я зазнав у житті багато страждань: фізичних і духовних. Був бездомним. Пережив відкинення. Зазнав зради. Коли був маленьким хлопчиком, мій тато сказав, що я йому огидний, — це були останні слова, які я почув перед його смертю. Я засинав на операційному столі, знаючи, що вже не розплющу очей.

Багато разів я чув, що моє життя нічого не варте. І, незважаючи на все це, я не проміняв би цього життя на жодне інше, бо я дуже щасливий!!! І якби у мене був вибір, — будучи, як багато хто говорить, «зародком», я би сказав під серцем своєї мами: «Мамо! Будь ласка, дозволь мені жити! Навіть якщо ти боїшся або не хочеш, — будь ласка, дозволь мені жити. Я дам собі раду. Я не буду для тебе тягарем. Будь ласка, просто дозволь мені жити».

Ми жили скромно, якщо дивитися по-людськи, але моя мама робила все, щоби я міг злетіти, як птах. Вона дозволила мені народитися, а це вже найбільший дар. Вона вибрала життя! Моє життя!

І коли я сьогодні читаю і чую, що борються за абopти, аби не народжувалися діти‑каліки, — у мене постає питання: «Чому я не повинен був не народитися? Чи через мене хтось постраждав? Чи моя любов і серце, яке я намагаюся пожертвувати кожному, справді не заслуговують на існування? Чому є люди, які не хочуть дозволити жити таким, як я? Невже так важко йти нам по життю разом? Чи я для вас є тягарем?»

Я люблю життя. Я люблю своїх друзів. Щодня я відкриваю для себе красу світу і людини. У мене теж є почуття. Ви бачите у мене усмішку на обличчі, але повірте, я теж плачу! Коли бачу ваш біль. Коли бачу ваші страждання і сльози, й не можу вам допомогти. Я не маю багато, але у мене є любляче серце, яке я хочу вам запропонувати. Я хочу подарувати вам свій час. Чи це насправді нічого не означає?

Коли ви кричите про право на абopт — зупиніться! Озирніться довкола й подумайте, що, може, хтось, кого любиш, хтось, хто є вашим найкращим другом, хтось, кого ви цінуєте, хтось, хто віддав би все своє серце для вас, — це дитина, яка не повинна була жити. Мала бути, як це часто тепер називають, «вишкрябана». І подивіться, будь ласка, на мене! Подивіться глибоко в мої очі. Ці блакитні, заплакані очі, й скажіть мені: чи хотіли би ви, щоби мене тут сьогодні не було? Незалежно від того, що ви відповісте, — дякую, що ви прийшли в моє життя, тому що ви його частина. Його скарб.

Ґжегож Полякевич

Читайте також: ЯК СОБІ ПОРАДИТИ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ НАМ НЕ ПОДОБАЮТЬСЯ

Джерело: CREDO

Related Post