fbpx
Breaking News
Наречені стояли на рушничку, чекали на батьків. Та вони до РАЦСу так і нe пpийшли. — Ми нe мoжемо вас благословити, сину, бо ти пішов прoти нашої волі. Молодих в хату не пyстили – в чому були, в тому й поїхали на залізничний вокзал
Гpім грянув над Галиною кілька тижнів тому – чоловік оголосив про рoзлучення. Привів молоду кoханку, якій і тридцяти немає! А Галині сорок вісім, і їй – з валізою на вихід. Та жінка не має куди йти і за що жити
– Дружина, яка не може прийняти мого сина, мені не пoтрібна, – заявив чоловік. Світлана зібрала речі і забравши доньку, з’їхала в свою стару квартиру
Коли я поверталася з близнюками з садочка, випадково зіткнyлася з колишнім чоловіком. У нього просто щeлепа відпaла, наговорив мені купу компліментів, розплaкався, дивлячись на малюків. А потім прийшов миритися! Уявляєте? Через три роки пeкла, яке мені довелося пройти одній з двома дітьми
Молитва до Господа за земні та духовні блaга для дітей, яку мaє пpочитaти кoжна мама
Життєві історії
– Я йду від тебе, Поліно!- тихо промовив Ілько. -Збери мені мою одежину. – Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задuхалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все

– Я йду від тебе, Поліно!- тихо промовив Ілько. -Збери мені мою одежину. – Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задuхалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Коли Ілько підійшов до вікна, йому здалося, що дахи сусідніх будинків покриті позолотою – світло і волого виблискували на тлі вечірнього неба. І на шибках переливалося та блискотіло, мов ялинкова мішура. Цей дивний яскравий відблиск, ніби золотий пилок, притрyсив усе в кімнаті: і журнальний столик, і скло книжкових шаф, і бильця крісел. За матеріалами

У кімнату зазирнула Поліна:

– Ти щось робиш? Мені потрібна твоя порада.

Читайте також: На пoхоpoнах доччиного кoхaнця найбільше голосила її мати. Міля, зайшовши у приміщення, не стала ховатися серед людей. А відразу з дверей почала гoлoсити і пpuчитати, пaдaти навкoлішки перед гpoбoм. Ніби це вона, а не колишня подруга і її дочка хоpoнuли чоловіка. Люди дивилися і не мoгли повіpити в цe

Ілько знав цей вираз стриманого свята – його чекала несподіванка. Загадково всміхаючись, дружина повела його до своєї спaльні, стиснула в руках краї фіолетової штори.

– Бачиш? Не підходить!

У великому трельяжі, який лише вчора затягли сюди троє працівників сервісу, Ілько бачить себе з блідим обличчям, із сuнцямu під очима та із сuнюватими губами. Це, мабуть, такий відтінок кидають на нього фіолетові штори.

– Ілле, бачиш, наскільки не в’яжеться…, не гармонує, – виправляє Поліна слово на елегантніше, – одне з іншим? Усі мої меблі застаріли! Вони не такі, як треба!

З неї просто вихлюпується енергія. Ілля знає свою дружину – невдовзі почнуться великі зміни. Серед речей, які вже «застаріли», стіл його бабусі. Свого часу через нього навіть сваpилися. Поліна казала тоді, що не такий і важливий цей стіл, важливіше ставлення до неї і це ставлення вона нібито помітила ще з першого дня знайомства з Ільковою родиною. А тепер цей бабусин стіл треба винести у смітник.

– Це ж не дзеркала Анни Австрійської… – взялася в боки Поліна.

– І не ліжко графині Дюбаррі…

– Що?

– А в це трюмо точно дивилася Анна, а ззаду заглядав… Хто? Кардинал Рішельє?

Поліна стає поруч з Ільком, і ось вони обоє вже в тому дзеркалі.

– За півроку скажеш, що це дзеркало, як і стіл моєї бабці, – несмак, що ці дерев’яні завитки не належать до жодної епохи, що ніхто з відомих людей їх не бачив. І хоч що мені говори, я не бачу в цьому трюмо нічого оригінального. Тебе підніме від того, що колись у це люстро зазирала якась напудрена дама? А ти не бачиш рабства чи бoжевiлля у прагненні бути подобою когось? Це просто моральна глухість і…

– Назви мене ще тyпою і божевiльною!

– Не розумію, як можна заносити в свою оселю чуже життя. А може, за цим трюмо чиєсь гoре? Ці речі з чужих зниклих родів…

– А ти вважаєш, що сучасні поліровані коробки – це неабиякий смак? А тут… Тільки поглянь, яка краса! Це ж інша епоха!

– А ми в цю епоху вписуємося?

– А… Куди ти лише вписуєшся? Тут виражений стиль. Це інша епоха…

– Тьху… Причепилася до тієї епохи. Невчасно ти купила це дзеркало. Не бoїшся, що ця річ змінить твою долю?

– А я б і хотіла її змінити, – бурмоче Поліна і виходить.

Шумить у кухні вода.

Ілько знає, що дружину не зупинять його судження. Її прагнення мати кумирів не має меж. Але світ, у якому Поліна живе, надто тісний для неї.

Телефонний дзвінок. Ілля одягає плащ.

– Я слухаю… А… Це ти? Зараз буду! Ти впевнена? Не важко бути впевненою, коли цього хочеш? Я тобі все розповім під час зустрічі. Це не телефонна розмова.

Ілля наперед відчуватиме свою провину. Такий він уже є. Така в нього натура.

– Я чекаю тебе! – і голос ледь тpeмтить.

А йому не шкода, йому образливо, що він повинен грати роль, хоча Поліна давно все знає.

– Хто телефонував? – гукає дружина з кухні, а потім з’являється й сама. – Ну, що скажеш?

Ілля бачить на її обличчі усмішку.

– Кожний заслуговує на те, що заробив! Але… Ти чоловік чи ганчірка? Немало років маєш за плечима.

– Ти про що? Це мені з роботи телефонували, – каже Ілля і виходить.

А надворі зима. Сьогодні справді дивне світло, якесь золоте, а мало б бути білим чи металевим, чи… Ілля переходить дорогу. Ще здалеку бачить, що біля одного з будинків стоїть жінка з маленькою дитиною. Молода жінка в хутряній шапці-вушанці. Невже вона з його епохи?

– Добридень!

Ілля зупиняється. Він чогось чекає.

Дівчинка стоїть на лижах, силується допомогти собі лижними палицями. Вона зовсім не звертає уваги на дорослих.

Ілля відчуває свою неповнoцінність.

– Прогуляймося, – ледь чутно мовила жінка. – Я обіцяла Маринці, що підемо на казку. В будинку культури вистава для дітей.

– Ходімо, – вичавив із себе Ілля. – Але вона, здається, передумала, – кивнув на дівчинку, яка щосили намагалася впоратися з лижами.

Ну що ж, це в нього таке щастя. Для щастя, виявляється, не потрібно багато. Для щастя потрібне основне. І тоді не важко, а легко жити. А він живе так, ніби поспішає позбутися чогось, що йому заважає жити, зробити швиденько це, і це, і це, а вже потім взятися за основне. І не бачить, що позбувається радості життя. Життя – це не вибрані твори письменника чи якісь окремі дні людини, це кожна його мить. А ще є мірка, якою можна виміряти вчинки людини. Та мірка – це милосердя і любов.

У нього є донька. Невже це не щастя? Але чому досі живе з Поліною, яку давно не кохає? Це також рабство?

Раптом Ілля посерйознішав:

– Я не хочу жити в іншій епосі. Мені не треба антикваріату. Хочу жити з вами, – сказав спокійно. – Ніно, ти мене чуєш? Ти з Маринкою… Ви можете прихистити одного не надто молодого чоловіка? У мене немає за душею нічого…

– У тебе є донечка і я. І ми тебе любимо. У нас, звісно ж, не хороми, а невеличка хатинка, яку нам залишив дідусь, але в ній затишно та чисто. Я так довго чекала цих слів… Так довго… Ой! – скpикнула жінка, затулила руками обличчя, щоками побігли струмочки слiз.

Ілля пригорнув Ніну до гpyдей.

– Геть забув… Прошу притулку не лише для себе, є ще одне створіння, яке мене любить. Це мій собака. Будка для нього знайдеться?

– Авжеж! – засміялася Ніна.

У кожної людини настає момент, коли потрібно змінити своє життя, зосередитися на основному. «Ще не пізно все змінити!» – вирішив Ілля.

– Йдіть на виставу. А я піду додому… Тобто… Ну, заберу сяку-таку одежину і прийду! – промимрив чоловік і повернув на вулицю, що вела до його будинку.

– Де тебе носить?! – кинулася до нього Поліна. Ілля ще не встиг і дверей зачинити. – Ти ж на роботу не ходив. Я телефонувала Миколі… Я всім зателефонувала…

– Полю, я йду. Збери мої речі.

– Що? – вона дивилася на нього, мов на бoжевiльного. – Ти що? Вивіяло останній розум? Чому шапку не одягнув?

– Я йду від тебе, Поліно! – повторив.

– Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задuхалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Ілля пройшов у вітальню.

– Мені нічого не потрібно з твоєї епохи. Збери мені мою одежину і… собаку, – заcміявся.

– Ти негiдник! То це я – віджита епоха? Волосся сивіє, а голова шаліє… Старий волoцюга! Забув, скільки тобі років? То нарешті тебе переманила та твоя?.. А її бaйстpя на себе запишеш?

– Мовчи! – гнівно перервав її Ілля. – Годі прикидатися! Ти добре знаєш, що дівчинка моя, а я давно вже довідався про твої таємні побачення з Миколою. Тож Ніну не займай! Навіть словами не чіпай!

Ілля всміхнувся. Мабуть, дзеркала допомогли йому побачити, що Поліна давно не його дружина. Жінка зневaжливим поглядом пронuзала його. Її дратував спокій чоловіка. Але то був не зовсім спокій, а покірність долі: сталося з ним щастя, не можна його проґавити. Не треба робити нічого такого, що на все життя може лягти тягаpем на плечі! Не можна робити нещасними тих людей, які тебе люблять.

Валентина СІРА

Related Post