– Я з вашим батьком не розлучаюся, просто хочу пожити для себе, – пояснюю я дочкам, які ніяк не можуть вгомонитися, бо вони від мене аж ніяк такого не сподівалися.

– І як ти собі це уявляєш? Ти житимеш сама в квартирі, а батько сам в селі? – питають.

– А що змінилося? Хіба не так ми жили останніх 17 років? – нагадала їм я.

Я і справді не розумію, що змінилося, і чому мої діти підняли такий шум? Останніх 17 років мене вдома не було, я була в Іспанії на заробітках, тож з чоловіком ми давно стали чужими.

Тепер я повернулася додому і квартиру в місті для себе придбала, але я тепер хочу жити сама в ній, вважаю, що маю таке право.

Офіційно розлучатися я не хочу, забагато мороки. Треба буде через суд все майно ділити, а навіщо мені ці зайві клопоти? Я заміж ще раз не збираюся. Та й чоловік за 17 років вже якось призвичаївся, напевно. То з чого діти і він зараз проблему роблять?

За кордон я подалася, щоб виправити своє фінансове становище, бо жили ми дуже вбого.

Коли я вперше заговорила про те, що хочу їхати на заробітки, Михайло відверто з мене сміявся, бо вважав, що я ні на шо не здатна.

– Куди ж ти поїдеш? – питав мене він. – Ти ж далі райцентру ніколи і не була!

Це була частково правда, бо в свої тоді 46 років я і справді ніде не була, і нічого не бачила, крім села, своєї роботи і свого городу. А ще, чоловік, якому нічого не треба, і дві доньки, про майбутнє яких я думала.

Тому все розпитала у знаючих людей, особливо у сусідки Олени, яка першою поїхала на заробітки в Іспанію. Вона розповідала, що важко, особливо на початку нестерпно, але ж воно того варте, бо гроші он які за це великі платять. Я про тисячу євро в місяць в селі навіть мріяти не могла.

Чоловіка свого я слухати не стала, він собі говорив одне, а я собі знала інше. Доньки наші виросли, вже студентками були, за них я вже не хвилювалася.

Родичі тоді мене завбачливо попереджали, що якщо я поїду, то чоловіка втрачу, на що я спокійно відповідала, що все буде так, як має бути. А чоловік якщо захоче піти, то не треба і щоб дружина за кордоном була, так що я про це якось не хвилювалася – не таке вже й велике щастя я втрачу.

Гроші мені компенсували всі мої тривожні думки, я стала заробляти так, що мені такі навіть не снилися. Додому я не їхала перших 5 років, бо не мала відповідних документів.

Все зароблене чоловікові і дітям висилала, бо ми домовилися, що збудуємо собі будинок.

І за 10 років я справилася з завданням, збудували ми будинок величезний, з двома входами, якраз дві доньки з своїми чоловіками розселилися по двох частинах.

Зяті, наче, непогані трапилися – і доньок моїх люблять, і чоловікові моєму допомагали, коли ще йшло будівництво. Так що, у доньок моїх все добре.

Останніх років сім я їм гроші не висилала, а тишком їх відкладала, бо хотіла собі квартиру в місті купити, щоб коли повернуся додому, я жила окремо.

Вважала це правильним рішенням. Чоловік давно мені став чужий, та й доньки зі мною зв’язок втратили, вони тепер про власні сім’ї дбають – про дітей, про чоловіків своїх, а до мами їм байдуже, особливо після того, як я перестала їм гроші висилати.

Сенсу повертатися до них в село я не бачила. Вирішила, що я своє зробила, а далі нехай живуть собі самі як хочуть. А у мене своє життя.

Про мій намір купити квартиру ніхто з них нічого не знав. Проблеми почалися після того, як я придбала житло.

Обидві доньки, які вже встигли пересваритися на одному подвір’ї за стільки років, стали сперечатися, кому я маю віддати цю квартиру.

– Я собі житло купила, – кажу їм. – Тому на цю квартиру не розраховуйте ні одна, ні друга!

– Гарно це ти придумала, мамо! А тата ти на кого лишаєш? – питають вони мене.

– Як це на кого? А ви на що? – відповідаю. – От і будете дві по черзі за батьком дивитися, якщо що.

Доньки на мене за це дуже образилися, егоїсткою назвали. Але, все одно, я вважаю, що зробила все правильно.

Я їх житлом забезпечила, а решту це вже не мої проблеми. Чи я не права?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.