Мені 49 років, я неодружена, ні чоловіка, ні дітей у мене немає.
Проте, я дбала про свого брата і про його трьох дітей. Племінників своїх я любила як рідних, і ніколи їм ні в чому не відмовляла.
Любомир мій молодший брат, і з дитинства я звикла до того, що маю про нього дбати.
Наших батьків, на жаль, не стало рано, в часи нашої юності, то ж ми з братом залишилися самі на цьому білому світі.
Першим одружився Любомир, і привів дружину до нас в хату. Відразу у них первісток народився.
Я тоді вирішила, що не хочу їм заважати – зібралася, і в місто поїхала.
Там влаштувалася на роботу на завод, де мені дали кімнату в гуртожитку.
Якийсь час я там прожила, а потім я стала жити з своїм начальником. У Володимира була шикарна трикімнатна квартира в центрі міста. Він був вдівець, сам виховував сина.
У нас все було добре, за винятком одного – Володимир не хотів офіційно оформлювати зі мною стосунки, і дітей спільних не хотів мати, казав, що його і так все влаштовує.
А мене не влаштовувало. Я прагнула, як всі – мати сім’ю, дітей. Та, на жаль, чоловік не хотів цього розуміти.
Прожила я з Володимиром майже 15 років, можна сказати, що сина я йому виростила.
А потім подумала, що не хочу більше так жити, у мене ж немає нічого свого, і поїхала за кордон.
Навіть не знаю, чого я більше хотіла – змін у своєму житті, чи грошей заробити?
Тим не менше, стала я заробляти, і то непогано.
І тут про мене відразу згадав мій рідний брат, хоча до цього він міг місяцями зі мною не спілкуватися.
Любомир почав просити мене, щоб я фінансово йому допомагала, бо він втратив роботу, і тепер просто не може звести кінці з кінцями.
Звичайно, я не могла не допомогти брату і його сім’ї.
Старшій племінниці, яка вийшла заміж, я купила однокімнатну квартиру.
Середній оплатила навчання в університеті, бо дівчина завжди мріяла стати лікарем, а грошей у сім’ї брата на її навчання не було.
На цьому брат не зупинився, згодом він попросив мене, щоб я допомогла йому ремонт в батьківській хаті зробити.
Ця ідея Любомира мені сподобалася, і я стала висилати брату гроші, щоб він довів дім до пуття.
Треба сказати, що вийшло все дуже гарно, тепер у мого брата є чудовий великий дім.
Я і далі б продовжувала сидіти в Італії і заробляти гроші для брата, але я захворіла і була змушена повернутися додому.
Володимир, мій цивільний чоловік, зараз живе з іншою жінкою, тому я до нього повернутися не могла.
Та я сподівалася, що без проблем зможу пожити у брата, адже я вклала купу грошей в його будинок.
Любомир, ніби, і не мав нічого проти, та було видно, що ідея моя йому не дуже до вподоби, адже тепер він втратив постійні доходи, адже я йому щомісяця гроші з Італії висилала, і то не малі.
Я лягла в лікарню на місяць, і до мене за цей час ніхто не прийшов – ні брат, ні його дружина, ні племінники.
Ніхто з них не знайшов часу, щоб мене провідати. Добре, що я хоч гроші мала, аби все оплатити.
В цій історії був лише один приємний момент – син Володимира звідкись дізнався про те, що я в лікарні, і прийшов до мене провідати. Він сказав, що не розуміє свого батька, і що особисто він вдячний мені за те, що я замінила йому маму.
– Якщо Вам щось треба – кажіть, я зроблю все, що в моїх силах, – сказав він мені.
Пасинок навіть запропонував мені пожити у нього в його великому, шикарному будинку. Сказав, що у нього нещодавно дитина народилася, і він не проти, якщо у його сина з’явиться чудова бабуся.
Ну що ж, це приємно, хоч хтось оцінив мої старання. А то я вже подумала, що прожила життя даремно. Та виявилося, що є ще на цьому світі люди, які пам’ятають добро, зроблене їм, і це дає надію.
Брат, до речі, так до мене і не прийшов, але Бог йому суддя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
