Дорога до батьківського дому Сергія завжди здавалася мені нескінченною. Кілька годин по трасі, потім ще трохи розбитою ґрунтовкою, де пил стояв стовпом. Цього разу ми їхали мовчки. Я дивилася, як за вікном миготять сосни, а чоловік зосереджено крутив кермо. Передчуттів не було. Була лише втома після важкого робочого тижня і тиха надія, що ці вихідні пройдуть спокійно.
— Приїхали, — Сергій вимкнув двигун. Настала тиша, яку розрізав лише гавкіт сусідського пса.
З хати вийшла свекруха, Людмила Петрівна. Усмішка на її обличчі була широкою, але якоюсь… спрямованою повз мене. Вона обійняла сина, поплескала його по щоці.
— Синку, нарешті! Йди швидше, батько біля мангала. М’ясо вже шкварчить.
До мене вона повернулася вже з іншою усмішкою — черговою, ввічливою, як у продавчині, яка хоче швидше зачинити зміну.
— Заходь, Олено, не стій на порозі.
У хаті пахло димком і домашнім хлібом. На кухні метушилася дружина брата Сергія, Катя. Вона кивнула мені, не відриваючись від нарізки салату. У вітальні біля телевізора сиділи свекор і брат чоловіка, Дмитро. Вони бурхливо обговорювали новини. Моє «добрий день» почули лише наполовину.
Мене це не здивувало. Так було майже завжди. Я була для них не рідною людиною, а «Оленкою, дружиною Сергія». Тією, кого терплять заради сина.
— Сідай, зараз усе буде, — сказала Людмила Петрівна, вказуючи мені на стілець у кутку.
Я хотіла допомогти накрити на стіл, але свекруха м’яко відвела мою руку вбік.
— Відпочинь з дороги. Ми самі впораємося.
Сергій уже вийшов до батька, звідти долинав сміх і звук склянок. Я залишилася одна в прохолодній вітальні, почуваючись абсолютно зайвою на цьому святі життя.
За пів години всі зібралися за великим дерев’яним столом. Свекор сидів на чолі. Я сіла поруч із чоловіком. І тоді я це побачила.
У центрі столу стояли тарілки з рум’яним шашликом, миска з молодою картоплею, салати, свіжі овочі. Запах був неймовірний.
А прямо перед нами з Сергієм Людмила Петрівна поставила… стару чавунну сковорідку. У ній лежали дві підгорілі котлети з найдешевшого магазинного фаршу. Поруч, у мисочці, лежав учорашній тушкований кабачок, що вже підсох по краях. І пара скибок черствого хліба.
— Це вам, — голос свекрухи пролунав буденно. — Ви пізно приїхали, ми вже пообідали. А це лишили. Розігріла вам.
Запала тиша. Навіть телевізор ніби став тихішим. Катя швидко опустила очі в тарілку. Дмитро хмикнув. Свекор налив собі домашньої наливки.
Я відчула, як кров прилила до обличчя. Подивилася на Сергія. Він дивився на ту сковорідку, і його обличчя стало кам’яним. Він бачив. Він усе розумів.
— Мам, — його голос пролунав хрипко. — Це що?
— Що «що»? — брови Людмили Петрівни підскочили вгору. — Їжа. Ви ж голодні. Їжте, не соромтеся. А м’ясо… то для гостей, ми старалися.
Вона кивнула у бік Дмитра та Каті, які вже спокійно накладали собі соковиті шматки м’яса.
Весь світ для мене звузився до тієї сковорідки зі зморщеними котлетами. До цього демонстративного поділу на «своїх» і «чужих». І чужі — це ми.
Сергій різко відсунув стілець.
— Ходімо, Олено.
— Куди це? — вигукнула свекруха. — Я старалася, гріла! Не подобається наша вечеря?
— Дякую, — видавила я, встаючи. Голос тремтів. — Я не голодна.
Ми вийшли на подвір’я. Сергій закурив, його руки помітно тряслися.
— Просто не подумали, — пробурмотів він у темряву. — У них гості…
— Які гості? — перебила я, і в моєму голосі вперше проступили сльози. — Твій брат — гість? А ми хто? Ми теж приїхали в гості! За сотні кілометрів! Щоб доїдати недоїдки зі сковорідки, як якісь приблуди?
— Не перебільшуй. Просто ми запізнилися.
— Справа не в часі, Сергію! — я вхопила його за руку. — Ти бачив їхні обличчя? Їм було приємно. Їм було приємно поставити мені ту сковорідку! Щоб я знала своє місце.
Він мовчав, глибоко затягуючись. Його мовчання було гіршим за будь-який крик. У ньому була покірність. Визнання їхніх правил гри.
Вночі в маленькій кімнатці ми лежали спиною один до одного.
— Просто мама не хотіла знову готувати, от і зігріла, що було, — сказав він у темряву.
Я не відповіла. Дивилася в стелю, а перед очима стояла та сковорідка. Брудна, подряпана. Символ мого місця в цій родині.
Тоді я ще не знала, що ці котлети були лише початком. Першою спробою перевірити, як далеко можна зайти. Скоро кордони зникнуть зовсім, а тиха неприязнь перетвориться на відкриту війну.
Минуло два тижні. Напруга між нами трохи спала, розчинившись у роботі. Ми уникали розмов про батьків, і я майже повірила, що то був просто прикрий випадок.
Дзвінок пролунав пізно ввечері в неділю. Сергій говорив у коридорі, голос був стурбований. Я вловлювала фрази: «так, звісно… нічого… розберемося».
Він зайшов на кухню, обличчя було дивно напруженим.
— Олено, слухай… Це Дмитро дзвонив.
— І що йому треба? — у мене всередині все стислося.
— У них там біда. Сусіди зверху затопили квартиру, капітально. Жити неможливо, треба все сушити й робити ремонт.
— І куди вони збираються? — запитала я, вже знаючи відповідь.
— Ну… ненадовго. Тиждень, може два. Поки не приведуть квартиру до ладу. Ми ж не можемо відмовити рідному брату?
У його голосі знову була та сама покірна нота. Він уже все вирішив.
— Сергію, у нас однокімнатна квартира! Ми обидва працюємо з дому. Дмитро, Катя і дитина, яка постійно плаче… Ти як це собі уявляєш?
— Їм треба допомогти! — голос чоловіка став жорсткішим. — Ми не чужі люди. Дмитро сказав, що завтра ввечері приїдуть.
Обговоренню це не підлягало.
Наступного дня вдома був хаос. У коридорі — три величезні валізи, візок, коробки. У кімнаті — дитячий крик і Катя, яка намагалася з цим упоратися.
Дмитро розлігся на дивані перед телевізором. Просто кивнув мені.
— Де Сергій? — запитала я, переступаючи через речі.
— Пішов по пиво. Треба ж відзначити «новосілля», — посміхнувся він.
На кухні Катя господарювала з моїм посудом. Моя улюблена чашка стояла з чиїмось недопитим чаєм, а в ній лежав недопалок.
Наступні дні стали справжнім випробуванням. Дитина плакала вночі. Вдень, коли мені треба було працювати й зідзвонюватися з колегами, вона кричала ще дужче. Дмитро та Катя поводилися як на курорті: посуд не мився, рушники валялися де попало. Я знайшла свою дорогу косметику відкритою біля дитячого крему.
Сергій вдавав, що все нормально. Жартував з братом, а вночі крутився, не в силах заснути від галасу.
Якось увечері мені треба було знайти документи в робочому столі. Я відкрила шухляду і завмерла. Папка з паспортами, документами на квартиру і свідоцтвом про шлюб лежала інакше. Папери були перекладені.
Я вийшла в кімнату.
— Хто брав документи з мого столу? — запитала я тихо.
Дмитро навіть не повернувся. Катя відірвалася від телефону:
— А, це я. Треба було знайти номер ЖЕКу чи щось таке, щоб Дмитро міг збитки порахувати. Ти ж не проти?
— Це мої особисті речі. Треба було запитати.
— Та годі тобі, не роби з мухи слона, — пирхнув Дмитро. — Які там секрети? Ми ж одна сім’я.
Тут у мені щось обірвалося. Все, що накопичувалося з тієї клятої сковорідки, вибухнуло.
— Ви тут гості! Тимчасово! Ви не маєте права порпатися в моєму столі!
Мій голос зірвався на крик. Дитина заплакала. У цей момент повернувся Сергій.
— Що сталося? — розгублено запитав він.
— Твоя дружина істерику влаштувала! — крикнув Дмитро. — Через якісь папірці! Ми в біді, а вона права хитає!
— Вони лазили в моїх речах! — закричала я чоловікові. — Де межі? Чи їх знову немає?
Сергій дивився то на мене, то на брата. Йому було соромно, але він хотів лише одного — щоб усі замовкли.
— Олено, заспокойся… Вони ж не зі зла…
— Досить! — перебила я. — Або вони завтра їдуть звідси, або йду я. Вибирай.
Я пішла в спальню і зачинилася. За дверима ще довго було чути голоси: обурення Дмитра, виправдання Каті та тихий, безпорадний голос мого чоловіка.
За годину він постукав.
— Олено, відкрий… Вони вибачилися. Їм ще два тижні треба. Потерпи, ми ж сім’я.
У його «ми ж сім’я» я знову почула те, що не включало мене. Я була лише додатком до його квартири й ресурсів.
Тиждень пройшов у важкій тиші. Дмитро і Катя стали поводитися тихіше, але я відчувала їхні погляди на своїй спині. Це було не примирення, а вичікування.
У неділю до нас завітали свекри. Вони приїхали не з гостинцями, а з серйозними обличчями. Іван Степанович, свекор, по-хазяйськи сів у крісло.
— Зібрав вас у важливій справі, — почав він. — Часи зараз непрості. Треба думати про майбутнє. У мене є можливість відкрити невелику справу, магазинчик. Місце хороше. Але треба початковий капітал.
Я вже знала, до чого це йде.
— Ми з матір’ю віддаємо свої заощадження. Дмитро з Катею будуть там працювати. Це сімейна справа. Але треба ще трохи.
Він подивився прямо на нас із Сергієм.
— Ви ж сім’я. Треба підтримати.
— Тату, у нас немає зайвих грошей, — тихо сказав Сергій. — Кредит за машину, повсякденні витрати…
— А хто каже про готівку? — втрутилася Людмила Петрівна. — У вас є квартира. Вона хоч і в іпотеці, але ви вже багато виплатили. Її можна використати як заставу під кредит. Сума невелика. Ми самі будемо відсотки платити. Це ж для загального блага!
У мене перехопило подих. Вони хотіли, щоб я взяла кредит під заставу житла, в яке я вклала всі свої дівочі заощадження.
— Ви при своєму розумі? — вирвалося в мене. — Закласти наше єдине житло заради сумнівної справи? На моє ім’я?
— Не кричи, — суворо сказав свекор. — Ми пропонуємо шлях до успіху. А ти лише про себе думаєш. Егоїзм у чистому вигляді.
— Так, — підхопила Катя. — Ми ж усе повернемо. Дмитро такий здібний.
Сергій мовчав. Він дивився на батька з надією на схвалення, яку так і не отримав за все життя.
— Сину, — м’яко сказав Іван Степанович. — Чи ти братові не віриш? Чи мати для тебе вже ніхто?
Людмила Петрівна одразу дістала хустинку й почала витирати очі.
— Ми все життя для вас… А тепер…
Це була ідеальна вистава. Тиск на жалість, почуття провини, маніпуляція.
— Сергію, — сказала я чітко. — Якщо ти підпишеш хоч один папірець щодо цього, це буде кінець. Я не жартую.
Я пішла в спальню. Мені стало все ясно. Сковорідка, нахабний переїзд, порпання в документах — вони просто перевіряли, наскільки я м’яка. Тепер вони прийшли за найбільшим, що в нас було.
Я не стала влаштовувати істерик. Почекала пару днів, поводячись незвично спокійно. У суботу вранці, коли всі снідали на кухні, я просто сказала:
— У понеділок я змінюю замки. До вечора неділі ваші речі мають бути зібрані. Ви з’їжджаєте.
Настала тиша. Катя завмерла з горнятком. Дмитро повільно відклав хліб.
— Ти що, зовсім? — прохрипів Дмитро. — Це квартира мого брата!
— Ні, Дмитре. Це моя квартира. Ми з Сергієм власники навпіл. І я більше не дозволяю вам тут перебувати.
— Ми тут прописані! — крикнув він.
— Ні, ви тут не прописані. Ви тут гості, і ваш час вийшов.
Тут почалося справжнє пекло. Катя плакала, що я виганяю дитину на вулицю. Сергій благав мене «не гарячкувати». А потім приїхали свекри — мабуть, Дмитро їх викликав.
Свекор кричав, що я ніхто в цьому домі. Свекруха благала сина «схаменутися».
— Сергію, — я подивилася на чоловіка. — Вибирай. Або вони їдуть, і ми намагаємося врятувати наш шлюб. Або я йду до юриста і ми ділимо цю квартиру через суд. І ти залишаєшся тут з ними назавжди.
Сергій підвівся. Він був блідий.
— Досить! — несподівано голосно сказав він. — Мамо, тату… Олена каже правду. Ви справді шукали, як її виписати? Я бачив ті роздруківки у валізі Дмитра.
Свекруха зблідла.
— То ми просто… для інтересу… — почав свекор.
— Їдьте, — сказав Сергій. — Будь ласка. З’їжджайте всі. Дайте нам жити.
І ось тут Людмила Петрівна зробила свій головний хід. Вона схопилася за серце, її очі закотилися, і вона почала повільно осідати на підлогу.
— Ой… серце… не можу… — прошепотіла вона.
Почався хаос. Дмитро підхопив її, Катя закричала, що я вбивця. Сергій, зляканий до смерті, кинувся за водою.
Її забрала швидка. Три дні в лікарні вона лежала під крапельницями з «кризом». Сергій жив там, у коридорі. Він не розмовляв зі мною. Кожен його погляд казав: «Це ти винна».
На четвертий день її виписували. Я поїхала теж — не миритися, а подивитися ворогу в очі. У палаті Людмила Петрівна виглядала немічною, але коли ми залишилися на хвилину самі, вона подивилася на мене зовсім інакше. Очі були гострими й холодними.
— Ти програла, дитинко, — прошепотіла вона. — Тепер він від мене не відійде ні на крок. Провина — це сильніше за кохання.
Я вийшла в коридор. Там мене чекав Дмитро.
— Ну що, задоволена? — він підійшов занадто близько. — Маму ледь не вгробила. Тепер Сергій підпише все, що ми скажемо. І кредит, і частку. Ти тут зайва.
Я подивилася на нього і раптом посміхнулася. Спокійно і впевнено.
— Знаєш, Дмитре, що я зробила вчора? Я була в нотаріуса. Я подала заяву про заборону будь-яких реєстраційних дій з моєю часткою квартири. А Сергію я дала послухати запис… той самий, де твоя мама сьогодні в палаті розповідала мені про «провину і програш». Я просто залишила ввімкнений диктофон у сумці.
Обличчя Дмитра почало змінюватися. Зі зверхнього воно стало розгубленим.
— Ти не зрозуміла, — продовжила я. — Війна закінчилася. Ви їдете сьогодні. А Сергій… якщо він захоче лишитися з вами, це буде його вибір. Але квартира залишиться моєю.
Я розвернулася і пішла до виходу. На душі було легко. Іноді, щоб тебе почали поважати, треба просто перестати бути «хорошою дівчинкою» і показати, що на твою сковорідку завжди знайдеться гідна відповідь.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
