Надвечір’я у містечку видалося тихим, але в оселі Віри Василівни повітря, здавалося, аж іскрило від напруги.

— Ох, Насте… І де ж ти така на мою голову взялася? — зітхнула Віра Василівна, повільно провівши пальцем по підвіконню. — Наче й дівчина непогана, а господарності — як у горобця. Ну подивися, знову на підвіконні наче димка якась. А підлога? Хіба так миють?

Настя, тендітна жінка з великими, трохи сумними очима, лише злегка посміхнулася. Вона вже давно навчилася не приймати ці слова близько до серця. Вона знала: Віра Василівна — жінка не зла, просто життя її трохи підсушило, зробило колючою, як шипшина восени.

— Мамо, я зараз перетру, — лагідно відповіла Настя. — Ви присядьте, я якраз чаю заварила з липою та медом, як ви любите. І гуляш уже млоїться на плиті, пахне на весь під’їзд.

Свекруха підійшла до плити, підняла кришку каструлі, вдихнула ароматний шлейф м’яса з паприкою і лише підібгала губи.

— Ну, гуляш… — пробурмотіла вона. — Хто ж у середу гуляш готує? Я ж казала, що хотілося б борщику, такого, щоб ложка стояла. А ти все своє.

Настя не стала сперечатися. Вона знала, що Віра Василівна ніколи не сварилася при синові. Коли Єгор повертався з роботи, вона ставала м’якою, наче домашній калач, щебетала про те, як вони з Настею чудово провели день. Але варто було дверям за сином зачинитися, як у господині прокидався маленький «домашній диктатор».

Бувало, Настя подасть чашку — ту саму, улюблену, з золотою облямівкою, а Віра Василівна відсуне її: «Не той настрій сьогодні для золота, Насте, дай звичайну, синю». Настя йшла і міняла. Вона терпіла не тому, що була слабкою, а тому, що понад усе в житті цінувала родину.

Настя пам’ятала, що таке справжня самотність. Їй було шість, коли батьків не стало. Тоді світ навколо неї раптом став дуже великим і холодним. Родичі, які раніше приїздили на свята з повними кошиками гостинців, раптом зникли, наче туман на світанку. Тільки бабуся, Ірина Романівна, мамина мати, забрала її до себе.

Бабуся була жінкою гоноровою. Вона понад усе любила «виходити в люди».

— Настуню, головне в житті — це фасад, — повчала вона маленьку онуку, затягуючи пасок на сукні. — Ніхто не повинен знати, що у нас на вечерю порожня каша, якщо ми йдемо в гості у шовку.

Бабуся часто залишала дівчинку саму. Настя росла серед книг і запаху старої випічки, яку навчилася готувати сама за старими рецептами, що знайшла в шухляді. У п’ятнадцять вона вже вміла пекти такі рогалики з вишнею, що сусіди зупинялися під вікнами. Але ділитися ними не було з ким — бабуся забігала додому лише перевдягнутися і знову зникала «у справах».

— Бабусю, а ви спробуєте мій пиріг? — питала Настя.

— Ой, дитино, не зараз, я до пані Марії на іменини запізнююся, — кидала Ірина Романівна.

Настя дивилася у вікно на щасливі родини, що гуляли парком, і мріяла: колись у неї буде свій великий стіл, за яким сидітимуть найрідніші люди. Вони будуть пити чай, сміятися і розповідати, як минув день. Без фасадів. Просто і щиро.

Після школи Настя мріяла про медицину. Вона хотіла лікувати людей, хотіла дарувати їм те тепло, якого їй самій бракувало. Але балів на бюджет не вистачило, а бабуся лише розвела руками:

— Гроші на навчання? Настуню, ти ж знаєш, мої статки не дозволяють таких розкошів. Йди в училище, медсестра — це теж хліб.

Так Настя стала медсестрою. Робота їй подобалася — її добрі руки і лагідне слово часто лікували краще за ліки. Але вдома ставало все важче. Бабуся Ірина раптом вирішила влаштувати долю онуки за власним сценарієм.

— Є один варіант, — сказала вона. — Син нашого місцевого підприємця. Не дуже вродливий, кажуть, трохи дивакуватий, зате яка там хата! Яка родина! Ти будеш як у раю, і мені на старість спокій буде.

Але Настя зустріла Єгора. Він був простим, щирим, працював на будівництві й мав таку теплу посмішку, що Настя відчула: це воно. Коли вона привела його знайомитися, бабуся навіть не запросила його до вітальні.

— Або цей твій будівельник, або я, — заявила вона наступного дня.

Настя обрала кохання. Вона пішла з дому з однією валізою, і хоча в серці було боляче через розрив із бабусею, вона вірила, що будує свою мрію.

Життя в родині Єгора виявилося непростим. Віра Василівна мріяла для сина про іншу партію — можливо, доньку тієї самої подруги з великим приданим.

— Одружився з медсестричкою… — зітхала вона вечорами, коли думала, що Настя не чує. — Хіба це професія? Ні статусу, ні грошей.

Від злості свекруха навіть не прийшла на їхню розписку. Але молоді не зважали. Вони були щасливі. Тихо розписалися, посиділи в невеликому кафе, тримаючись за руки, і почали спільне життя.

Єгор, щоб забезпечити сім’ю, почав їздити на заробітки. Для Насті ці періоди були найважчими. Без чоловіка вона залишалася сам на сам із дедалі гострішими зауваженнями свекрухи.

А потім трапилося нещастя — Єгор впав на будівництві й серйозно пошкодив спину. Його привезли додому, і тепер Настя стала для нього і дружиною, і доглядальницею.

— Бачиш, — дорікала Віра Василівна, — якби ти була бухгалтеркою чи юристом, ми б зараз мали за що ліки купувати. А так — копійки твої медсестринські…

Під тиском свекрухи Настя закінчила курси бухгалтерів. Робота була нудною, цифри в таблицях не вміли посміхатися, як пацієнти в лікарні, але зарплата справді була вищою. Усі гроші йшли на реабілітацію Єгора та на маленького синочка, який народився у них через рік після весілля.

Одного дощового вівторка, повертаючись з роботи, Настя зайшла до поштового відділення купити конверт. На решту, сама не знаючи чому, взяла лотерейний квиток. Вона ніколи не вірила в удачу, але того дня всередині було якесь дивне передчуття.

Через тиждень вона перевірила цифри. Світ наче зупинився. Виграш був величезним.

Настя не купила шубу чи золото. Вона таємно оформила покупку однокімнатної квартири в новобудові неподалік від роботи. Вона мріяла, що це буде їхній з Єгором «затишний острів», де не буде вічних зауважень свекрухи.

Але коли вона розповіла про це родині, замість радості почула обурення.

— Як це — оформила на себе? — сплеснула руками Віра Василівна. — А мій син? Ти що, від нас втекти надумала? Аферистка! Гроші спільні мають бути, а вона квартиру за спиною купує!

Єгор, який тоді ще ходив з палицею і був дуже вразливим, теж не підтримав дружину.

— Насте, мама права. Навіщо нам зараз переїжджати? Тут і допомога є, і звикли вже. А квартиру треба було на нас обох писати, ми ж сім’я.

Настя відчула, як у грудях щось надломилося. Вона знову промовчала, сподіваючись, що час все вилікує.

Але випробування тільки починалися. Один за одним на Настю посипалися удари. Спочатку прийшла звістка про смерть бабусі Ірини Романівни. Потім фірма, де вона працювала бухгалтером, збанкрутувала, і Настя залишилася без роботи.

Найважчим став момент, коли вона дізналася, що Єгор, поки вона працювала на двох роботах, аби витягнути його з хвороби, почав таємно зустрічатися з іншою жінкою — молодою юристкою, яка обіцяла йому «вирішити питання з майном».

— Я хочу розлучення, — сказав Єгор одного дня, відводячи очі. — І квартиру ми поділимо. А сина я тобі так просто не віддам, у мене тепер є кому допомогти з адвокатами.

Настя стояла посеред кімнати, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Вона залишилася сама з дитиною, без роботи, з погрозами від людини, яку вона буквально на своїх руках винесла з хвороби.

Але в цей момент у ній прокинулася та сама маленька дівчинка, яка колись вижила сама у великій квартирі бабусі.

— Добре, Єгоре. Нехай буде так, — тихо сказала вона.

Вона не стала боротися за майно в місті. Настя дізналася, що бабуся залишила їй у спадок свою квартиру. Вона продала обидві оселі — і виграну, і бабусину. Грошей вистачило на те, про що вона мріяла все життя.

Вона знайшла невелике село за тридцять кілометрів від міста. Там вона купила старенький, але дуже міцний будинок з великим садом. Поруч текла річка, а за городом починався ліс, що пахнув сосновою смолою і свободою.

Єгор зі своєю новою пасією спробували судитися, але доля розпорядилася інакше. Повертаючись з відпочинку, він не впорався з керуванням… Юристка відбулася переляком і відразу покинула Єгора, а його старі травми хребта загострилися настільки, що він знову опинився в інвалідному візку. Тільки тепер поруч не було Насті з її липовим чаєм і терпінням. Віра Василівна залишилася сама зі своїм розбитим коритом і сином, який тепер став її хрестом.

Настя прокидається під спів птахів. У її новому будинку завжди пахне випічкою. Вона влаштувалася медсестрою у сільський фельдшерський пункт. Люди її обожнюють: вона не просто робить уколи, вона слухає, розраджує, приносить стареньким свої фірмові рогалики.

Вечорами вона сидить на веранді зі своїм сином. Вони п’ють чай, дивляться на захід сонця і розмовляють про все на світі.

— Мамо, а ми завжди будемо тут жити? — питає хлопчик, притуляючись до неї.

— Завжди, рідний. Тут наш дім. Тут спокій.

Настя зрозуміла: велика сім’я — це не обов’язково багато людей під одним дахом. Це коли в твоєму серці є місце для любові, а в твоєму домі немає місця для фальші. Вона навчилася чекати, і час врешті-решт розставив усе по своїх місцях. Бо те, що є несправедливим, ніколи не залишиться непокараним.

Туман розсіявся, і над її садом нарешті зійшло справжнє, тепле сонце. І спокій на душі, який вона заслужила.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.