Мені 67 років, в Італії я працюю вже 17 років. Спочатку туди на заробітки подалася моя сестра, а потім, слідом за нею, і я. З чоловіком я все життя жила погано, навіть не знаю, чому я саме з ним пов’язала свою долю. Просто колись як було – треба було вийти заміж, і все. То ж я в 18 і вискочила заміж за Івана.
Спочатку у нас все було більш-менш добре. Жили ми разом з моїми батьками в старій, ще дідовій хаті. Але Іван не запропонував мені нічого кращого. Коли у нас народилися діти, мама дуже допомагала мені. Іван ніби щось трохи і заробляв, але його грошей ніде не було видно. Так ми і жили.
Коли дівчата одна за одною почали виходити заміж, я серйозно задумалася над своїм життям. Ми з чоловіком дожилися до того, що приданого для дітей у нас не було. І старша, і молодша донька після весілля пішли жити в невістки. І в одної, і в другої, життя з свекрухою склалося ой як не просто.
А потім настав такий час, що багато жінок з нашого села почали їздити на заробітки в Італію. Однією з перших була і моя рідна сестра. Якось Оксана приїхала з Італії у відпустку і прийшла до мене в гості. За три роки її заробітків, вона перебудувала свій будинок до невпізнанності, навіть огорожу нову зробила, і браму красиву – такої на той час в селі ще ні в кого не було.
От Оксана за столом і почала мене питати, мовляв, Маріє, ти на що чекаєш? Хочеш все життя в дідовій хаті прожити?
Я і задумалася, а вона наполягала не думати, а якнайшвидше діяти. Так я і опинилася в Італії, сестра відразу мені знайшла роботу. Я тоді поставила собі за мету заробити своїм донькам на квартири, адже мене і досі мучило сумління, що дівчата пішли з дому без нічого, за що їхні свекрухи їм не раз докоряли.
Свій план я здійснила – через шість років я купила своїм донькам по однокімнатній квартирі. Все, що мала, я висилала їм, завжди спаковувала дві однакові сумки – макарони, кава, олія, все складала кожній порівну, щоб не ображалися. Але донькам все було мало, з часом вони захотіли розширювати свої житлоплощі, то ж кілька років підряд я відсилала їм гроші – свою зарплату щомісяця ділила порівну, відправляла їм, а вони собі відкладали.
У старшої доньки ще й чоловік трохи їздив в Польщу на заробітки, то вони продали однокімнатну квартиру, вклали мої гроші і свої, і купили трикімнатну. У них в сім’ї росло дві донечки, то ж вони заради них і старалися.
У молодшої доньки була одна дитина, теж донька. Її чоловік був не таким проворним, як мій старший зять, то ж вони змогли придбати лише двокімнатну квартиру.
Я думала, що нарешті вже достатньо дала дітям, і тепер можна починати жити для себе. Тому стала гроші складати собі або на квартиру, або на ремонт будинку. До речі, я залишилася одна, бо мами не стало ще 10 років тому, а чоловіка – 2 роки назад. Я добре розуміла, що мушу і собі щось пристарати.
Але днями мені подзвонили доньки. Виявляється, мої старші внучки практично одночасно надумали виходити заміж і обидві доньки щиро надіялися, що за гроші, які я собі наскладала, я куплю їхнім дочкам квартиру.
Мені прийшлося цього разу їм обом відмовити, адже грошей у мене вистачить лише на одну однокімнатну квартиру. А що це буде, якщо я одній внучці подарую на весілля житло, а другу залишу без нічого? Та й мені треба десь жити.
Але мої доньки мене не зрозуміли. Дуже на мене образилися і навіть перестали мені телефонувати. Отак вони мені віддячили за все добре, що я для них робила багато років.
Фото ілюстративне – znakomstva.guru.
