В цьому році я приїхала додому, глянула на все навколо, і сама себе запитала:
– Скільки можна? Може, Марусю, вже досить?
Мені 66 років, на заробітках в Італії я вже 18 років. За цей час я сину квартиру купила, а нам будинок збудувала.
Я думала, що коли повернуся із заробітків додому, то мій чоловік буде мене на руках носити. А мій Василь все частіше мене питає, коли я думаю назад повертатися.
А я йому ще не сказала, що на заробітки більше не поїду.
Це рішення я прийняла спонтанно, і думаю, що воно правильне.
Ну от за чим мені в ту Італію ще їхати?
Жити мені є де, чоловік за мої заробітчанські гроші такий будинок вибудував, що там три сім’ї поміститься, а не ми двоє.
Якісь гроші відкладені в мене ще теж є, так що мені вистачить.
А чоловік вже мене питає, коли я назад повертаюся.
Звик він жити сам, без мене. Не дарма моя сусідка постійно мені в Італію телефонує, і каже, щоб я додому поверталася, а то чоловіка втрачу, бо занадто добре Василю моєму живеться за мої гроші.
А я на слова сусідки ніколи не зважала, бо думала, куди ж він від мене дінеться, в нашому то віці?
Зачепило мене те, що за три тижні, поки я вдома, Василь мені жодного разу дякую не сказав, що живе в такому добрі, поки я на чужині гарую.
Ще й, якщо вірити сусідці, дозволяв собі до нас додому жінок водити.
Зранку кажу:
– Василю, хоч каву мені зроби!
А він мені ліниво відповідає:
– Бач, яка синьйора приїхала! Каву їй в ліжко подавай! Поїдеш в Італію, буде тобі там кава!
От я і зі злості вирішила, що не хочу більше нікуди їхати. Тепер черга чоловіка мене забезпечувати, а з мене досить!
Я аж тепер зрозуміла, що скільки би ти рідним не допомагав, вдячності ніякої…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
