Я довго збиралася тієї осені їхати додому, та все ніяк не виходило. То одне, то інше, Париж дуже затягує в плані перебування там, додому я не могла вирватися навіть на тиждень-два.
Але, на початку жовтня я таки взяла відпустку і поїхала. Дуже мене вже тягнуло в рідні краї. Я навіть пояснити не можу, чому, адже в мене вдома, на жаль, вже нікого не залишилося.
Коли 8 років тому не стало єдиної рідної для мене людини, моєї мами, я зачинила двері нашого будинку на замок і поїхала у Францію, де уже працювала моя найкраща подруга і вона мене давно до себе кликала.
В Парижі я знайшла роботу, де добре платять, я винаймаю квартиру, воджу автомобіль. Моє теперішнє життя мені дуже подобається. От тільки почуваюся я дуже самотньою.
З подругою ми ходимо інколи в кафе, але оскільки ми обоє дуже зайняті, то це буває доволі рідко. Я взагалі помітила, що за кордоном поняття дружби дещо нівелюється, там кожен за себе.
Тому щодня я приходжу у свою пусту квартиру, і або доробляю роботу, або переглядаю соцмережі. Начебто, і гроші є у мене, а от життя сумне.
Стало мене дуже останнім часом додому тягнути. Душа наче щось відчувала. Та я не розуміла, а просто рухалася назустріч своїм бажанням.
Не дарма кажуть, що від долі не втечеш. Хоча я ніколи не вірила у ту долю. З особистим життям у мене не склалося, мені 38 років, а у мене немає ні рідної людини, ні дитини. Я вже навіть з цим змирилася.
Приїхала я додому і вирішила поїхати на цвинтар до батьків. Мені завжди легше, як я з ними поговорю собі.
Вже на кладовищі я помітила, що я не одна. Неподалік стояла бабуся, молилася і витирала скупі сльози з своїх старих зморшкуватих щік. Але мені ця картина видалася дуже дивною, бо могила, біля якої бабуся стояла, виглядала несправжньою.
Сама не знаю чому, але я підійшла до тієї бабусі і запропонувала, що підвезу її, бо на вулиці вже темніло, до того ж, почав накрапати дощ.
– Добре, донечко. Вдячна тобі буду. Я тут недалеко живу. Але парасольку забула, бо геть з пам’яттю погано стало, – відразу підхопила спілкування літня жінка.
Ми сіли в мою машину. По дорозі Анна, так звали цю жінку, мені розповіла свою дуже сумну історію. Виявилося, що я не помилилася, і то була не справжня могила, а лише її імітація.
Анні 70 років. Приблизно стільки ж було б зараз і моїй мамі, тобто, вони ровесниці. Та Анна виглядала значно старшою за свій паспортний вік.
Літня жінка розповіла, що мала єдиного сина, він їздив на заробітки за кордон на будову і одного разу не повернувся. Його телефон мовчав. А потім мамі хтось з цього номера зателефонував і сказав, що сина немає на цьому світі. На будові був обвал, все сталося миттєво.
Свого сина Анна більше не побачила, навіть на місце його вічного спочинку не могла приїхати, бо не знала куди їй їхати. От старенька і вирішила тут, на місцевому цвинтарі, зробити таку собі імітацію могили сина, щоб мати куди приходити.
Дивне рішення, але хіба можна засуджувати матір у скорботі? Їй так легше.
Після того випадку я ще Анну возила в лікарню, бо вона мені скаржилася на самопочуття, я навіть оплатила її лікування.
Мені чомусь її стало дуже шкода. У неї немає дітей, а у мене – батьків. І я вирішила, що це сама доля нас звела, щоб ми допомогли одна одній.
Мені потрібно було повертатися у Париж. І я запропонувала Анні, щоб вона переїжджала в мій будинок, який значно кращий за ті умови, в яких старенька жила.
Там була одна невелика кімната, і кухня така, що навіть розвернутися нема де. Свій будинок Анна продала, а гроші витратила на пошуки сина, от тільки все марно.
Переїжджати Анна не хотіла, але мені вдалося її вмовити. Вона залишилася у мене, а я поїхала.
У Анни був мій номер телефону, і вона мені завжди телефонувала в разі якихось непередбачених ситуацій.
І ось, нещодавно, Анна мені телефонує і радісним голосом заявляє, що її син знайшовся. Я думала, вона про його могилу, а виявляється – він повернувся додому живий.
Коли все це сталося, він був непритомним, потрапив лікарню, і довго лікувався. Особливо ноги і голова у нього були проблемними.
Коли прийшов до тями, йому повідомили, що мамі хтось сказав неправдиву інформацію, але не хотів відразу їй показуватися, та й не міг. Сергій вирішив спершу одужати, а потім знайти маму.
Звичайно, що я зраділа за свою нову родичку, і вирішила поїхати додому, щоб подивитися, що й до чого. До того ж, Сергій захотів забрати маму, бо він планує купити квартиру.
Це була, напевно, любов з першого погляду. Я колись думала, що так не буває. Але я з перших хвилин закохалася у Сергія, та й він в мене теж.
Згодом ми побралися, і зараз щасливі. Виходить, що доля спочатку мене звела з свекрухою, а вже потім з нареченим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
