Ось таке від своєї рідної дочки почути – ворогу навіть ніколи не побажала б, – з сумом в голосі жалілася пенсіонерка Ірина Романівна. – Кажу, більше року вже не бачила онуків, хочу в липні приїхати до вас. І починається! На початку липня ніяк, там якісь родичі чоловіка приїжджають, в середині теж не вийде, вони з дітьми на озера їхати зібралися, а потім у них ремонт почнеться і все, усі зайняті будуть, часу не буде ні на що. Матеріали куплені, робітники замовлені. Я кажу, Тетяно, може, мені взагалі не приїжджати тоді, може, ви не хочете мене бачити зовсім? А вона мені, уявляєш, і заявляє – мамо, я дійсно не хочу, щоб ти до нас приїжджала. Я мало не впала на кухні, присіла на стілець, ледь не впустивши телефон з рук. Виростила, виходить, дочку, називається, думала радість буде мені на старість.
Ірина Романівна живе в столиці, а дочка її Тетяна в передмісті.
Поїхали з чоловіком вони жити туди відразу після того, як одружилися, близько восьми років тому, чоловікові запропонували там роботу.
Спочатку думали, ненадовго, на пару років, але потім там і залишилися, але не без допомоги Ірини Романівни, яка дала дочці гроші на житло.
Не всю суму звичайно, але відсотків сімдесят саме вона дала, вишкребла всі свої заощадження, які багато років збирала.
Що й казати, все й так зрозуміло, що без допомоги матері сама Тетяна з чоловіком або орендували житло до цих пір, або сиділи б зараз по вуха в боргах, платили б півзарплати банку, і так не рік, не два, а багато років.
З грошима ж рідної мами кредит взяли мінімальний, розплатилися швидко і майже не помітили, як стали повноправними власниками свого власного житла, як стали власниками свого власного житла.
Живуть тепер під власним дахом над головою, дітей виховують.
Онуків у Ірини Романівни двоє: хлопчики чотирьох і п’яти років, вона їх дуже любить, регулярно купує їм гарні подарунки і відправляє.
Раніше і сама постійно приїжджала до дочки в гості – як мінімум, два рази на рік, і жила довго, тижні зо три-чотири.
Під час своїх приїздів до дітей, мати повністю брала на себе кухню та увесь побут, крім того, обов’язково вони з дочкою робили генеральне прибирання, мили вікна, розбирали шафи і антресолі.
Ірина Романівна відразу наводила лад у всьому, все до дрібниць було в неї розписано.
– Приїду, все їм перемию, переперу, скрізь лад наведу, – розповідає мама Тетяни. – Шафи розберу, взуття помию, білизну попрасую, все розкладу по стопочках у шафах, знаю де чия місце, загалом все, як годиться. Штори завжди знімаю, покривала, пил скрізь з дочкою витру, люстри перемиємо. На кухні все розберу. Квартира перед моїм від’їздом сяє завжди. Кажу, ось коли наступного разу приїду, щоб так само чисто було, як я вам тут все залишила. Але де там! Наступного разу приїжджаю – і знову беруся за генеральне прибирання, бо знову ладу немає ніде. І щоразу одне і те саме.
Перед приїздом матері Тетяна, звичайно, завжди наводить чистоту.
А вся проблема в тому, що поняття «чисто» у дочки і матері різні.
Прибирати Ірина Романівна вміє і любить, робить це грунтовно і дуже старанно, в той час, як її дочка – не фанат такого проведення часу.
У дитинстві мама давала постійно доньці щось робити, а тепер Тетяна спростила все до неможливості.
Білизну швидко прасує, просто згортає і складає в шафу, підлогу миє від випадку до випадку, коли має на те час, а такі речі, як плитку у ванній і пил на шафах, напевно, і взагалі протирає тільки перед приїздом матері – щоб та не хапалася знову за те, щоб її повчати в усьому:
– А пилу тут скільки у вас, Тетяно, ти подивися! Хіба можна так? Але відмила, чотири рази воду міняти довелося, і то ще була сіра. Тут, напевно, не прибирав ніхто жодного разу, відтоді як я восени приїжджала, так?
Раніше мама приїжджала до доньки кожні пів року, але от останнім часом все якось не виходить провідати дочку та онуків: то одне, то інше, зрозуміло, що часи зараз важкі і свого клопоту вистачає.
Але тепер, влітку, здається, все позаду, і Ірина Романівна вирішила провідати дочку та онуків.
– Доньці подзвонила, кажу, беру квитки, їду до вас – на весь липень, бо давно у вас була! Думала, вона зрадіє, а вона давай мене швиденько відмовляти:
– Мамо, почекай, у нас тут в липні одне, друге, третє.
– Я кажу, ну і що, мені тепер взагалі не приїжджати? А вона мені взяла і заявила – так, каже, не приїжджай, я цього не хочу! Ось як так? Я ростила її одна, все робила. Квартиру їй купила, грошей віддала стільки, що ледь не пів життя відкладала. Допомагала! А вона так зі мною. За що?
Ірина Романівна вважає свою доньку дуже невдячною, ображається на неї.
А донька вважає, що буде краще, коли мама сидітиме вдома і не втручатиметься в їх життя.
Чи, можливо, мама, звичайно, щиро хоче, як краще. Ну ось така вона, своєрідна, хоче, щоб все скрізь було ідеально чисто. Треба мовчати в ім’я дочірньої любові. Всі ми будемо старими і зі своїми “мухами”, і почути від своєї дитини «не хочу, щоб ти приїжджала» дуже прикро.
Навіть не знаю, чи донька має рацію, коли не хоче в усьому догоджати мамі пару тижнів і виконувати всі її накази.
Ну хіба Тетяна права?
Фото ілюстративне.
