– Ти так і будеш тримати сумки в руках? – питає мене Петро. – Заходь, Ганнусю, в хату, будемо говорити, – каже.
А я стою з тими торбами наче вкопана, з місця зрушити не можу. Я додому без попередження приїхала, сіла в бус, і за добу вже вдома, а тут мене на моєму подвір’ї чоловік зустрічає, і не один, а з панянкою, сидять собі в альтанці, каву п’ють.
– Ганно, у Вас все добре? – перепитав водій, який мене привіз. Він допоміг мені витягти сумки з італійськими гостинцями, і сам побачив ту ж картину, що і я.
Я відразу згадала пораду своєї подруги, з якою я в Італії познайомилася – Марія мене попереджала, що не варто без попередження додому їхати.
– Ганно, ніхто так не робить, зателефонуй чоловікові, – радила вона мені.
А я її не послухала, хотіла чоловікові сюрприз зробити, у нього на Петра ювілей, 60 років. Він дуже машину хотів, а я вже певний час гроші відкладала, щоб йому такий подарунок зробити. Уявляла, як чоловік зрадіє, коли мене побачить, і про машину дізнається.
Але натомість сюрприз чекав на мене. Знайома мого чоловіка зовсім не здивувалася, коли мене побачила, а спокійно продовжувала пити каву, яку я ж і вислала чоловікові.
В Італії я всього 10 років, але за цей час я і квартиру сину купила, і наш будинок до ладу привела. Дім вийшов дуже гарний, чоловік все до ладу зробив, навіть альтанку у саду поставив, так як я і мріяла.
Я продовжувала стояти біля хвіртки, а чоловік нервово став заносити сумки в хату, щоб не привертати на нашу ситуацію увагу сусідів, наче вони тут не бачать, що він творить, поки мене вдома немає.
– Петре, ти нарешті скажеш Ганні про нас, чи мені самій говорити, – нарешті вийшла з альтанки незнайомка. На вигляд їй було років 50, не більше, гарна, доглянута, і впевнена в собі.
– А що ви збираєтеся мені сказати? Тут і так все зрозуміло, – кажу.
– От і добре, – посміхається вона, а моєму Петру, бачу, не до сміху.
– Ганно, я збирався тобі сказати… Це Надія, і ми з нею плануємо жити разом… Ну не вік мені тебе чекати? – виправдовується Петро.
Мені так гірко стало від усього цього, в роті пересохло, слова сказати не можу, адже 10 років тому саме чоловік наполіг, щоб я на заробітки їхала.
Я тоді роботу втратила, нову знайти не могла, а до пенсії ще далеко. От Петро мене до своєї сестри в Італію і спровадив.
Я йому нагадала про це, а він знизав плечами і каже:
– Ну хто ж знав, що ти там так довго будеш?
Поводився він як дитина, адже добре знав, що ніхто не їде на заробітки на рік-два. Я спочатку синові нашому на квартиру збирала, так що він одружившись відразу пішов жити окремо.
А потім чоловік закомандував, що беремося і до нашої хати. Я гроші висилала, він робив, і в підсумку маємо таку красу, що лише жити і радіти, але не з моїм чоловіком, як з’ясувалося, бо йому набридло на мене чекати.
Петро таки заявив, що йде від мене, і подає на розлучення, а також… на поділ майна. Такого я вже точно аж ніяк е чекала, так, будинок цей в свій час ми разом придбали, але ж за мої гроші він змінився до невпізнання, і чоловік сам про це чудово знає. Але йому вистачає нахабства хотіти половини будинку.
– Можеш мені мою частку грошима віддати, – люб’язно запропонував він.
Ця ситуація мене вибила з колії, я просто розгубилася і не знаю, що мені робити. Просити чоловіка, щоб він залишився? Віддати йому ті гроші, які я привезла на машину? Чи нічого не давати, а йти в суд і доводити, що все це зроблено за мій кошт?
Так важко мені ще ніколи не було, бо сталося те, на що я аж ніяк не сподівалася, і тепер я просто не знаю, що мені робити і як бути?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
