Так склалося, що мене довго ніхто не брав заміж, хоч і були у мене короткі романи, але в ролі дружини ніхто з них чомусь мене не бачив . Можливо, це тому, що я ніколи не була красунею – звичайна сіра миша з кількома зайвими кілограмами. Але я з того типу жінок, які стають гарнішими ближче до старості, після 40 років.
А ще у мене буквально на руках був вітчим, який дуже хворів. Коли його не стало, приїхала моя молодша сестра, його рідна донька, ще й мене звинуватила, що я його не додивилася! Але тут ще заковика: ця квартира була її рідного батька і бабусі, вона вирішила дати мені кілька тисяч відступних, щоб я залишила її квартиру. Мовляв – я самотня, а їм з дітьми і чоловіком розширюватися треба.
Я не стала судитися, не моє це. Зняла квартиру, працювала, потім довелося змінити житло – господині знадобилося, так і орендоване житло подорожчало. Стала шукати кімнату, знайшла у чоловіка на 15 років старшого за мене, мені тоді було 43 роки, а йому 58. Він вдівець, дочка його живе далеко зі своєю сім’єю, вони навіть телефонують рідко.
Стали жити як чоловік з дружиною ось уже як 5 років. Звичайно ж, мені хотілося заміж, та й до сих пір така мрія залишилася, але мій чоловік сказав, що у нього немає таких планів – на згадку про дружину. Всі витрати ми ділили навпіл, бюджет у нас був спільний.
Квартира у Володимира була старенька, ремонт знадобився, причому капітальний, грошей на матеріали пішло багато, причому вкладалися ми обоє з зарплати, але зробили квартиру повністю, все робили своїми руками, він – бригадир, я – підсобниця.
Якось Володимир сильно занедужав. Рік я його доглядала, він лежачий був, бігала з роботи терміново додому, його лікувати! Поставила на ноги. У цей час дочка на два дні до нього приїжджала, і відтоді раз в рік тільки навідується. А до цього взагалі тільки дуже рідкісні дзвінки!
І ось, тепер через те, що дочка батька несподівано згадала і раптом «запалала до нього дочірньою любов’ю», мій улюблений розтанув і вирішив на неї писати дарчу на квартиру, ну з правом проживання, поки з ним все добре. Мені раптом так стало прикро! Але я ж йому як дружина! Він каже, щоб я не переживала, він розраховує жити до 100 років, так що я в безпеці.
Але я вже на своєму життєвому досвіді вже навчена – доглядала за вітчимом, сестра квартиру відібрала… А якщо щось трапиться, я знову на вулиці? І розумію вимагати не маю права – ну хто я, по суті? Але жити на пташиних правах теж не хочеться, та й я стільки вклалася – і на ремонт, і на лікування.
Я добре подумала і зрозуміла, що з таким перебігом подій я просто залишуся на старість на вулиці і без нічого. То ж я наважилася їхати в Італію на заробітки. Зараз мені 48 років, я думаю, що років за 5-6 я зможу заробити собі на житло. У мене там двоюрідна сестра працює вже 10 років. Каже, що допоможе мені з роботою.
Хоч час і нелегкий, але треба їхати, бо тут нічого доброго мене не чекає.
Фото ілюстративне – dosky.