Я добре пам’ятаю день, коли одружувалася з своїм чоловіком, як ми клялися один одному бути завжди разом і в радості, і в горі. Але я тоді я ще не розуміла життя. Ми були молоді, сповнені надій і мрій.
Коли я вийшла заміж за Віктора, то була найщасливішою дівчиною на світі. Ще б! Віктор – був справжнім красенем: і високий, і стрункий, і дуже красивий. Він ще й спортсменом був чудовим. Коли народився наш син Олексій, то ми були найщасливішими людьми на землі.
Але потім все рухнуло в один момент: все змінилося. Після цього мені все важче з кожним днем знаходиться поруч з Віктором. Мені так важко пам’ятати його таким, яким він був раніше…
А сталося ось що. Одного разу мій Віктор мив у вихідний день нашу машину у дворі і йому стало зле. Лікарі його врятували, він вибрався, але відновитися так і не зміг. Я тепер ніде не працюю, а сиджу вдома і доглядаю за своїм чоловіком. Він сам нічого не може робити.
Мені всього тридцять чотири роки. Чим же я заслужила таке важке випробування? За що мені все це? Лікарі нічим нас порадувати не можуть. Вони кажуть, що Віктор ніколи не стане колишнім. Ніякі реабілітації та санаторії йому вже не допоможуть. Він може пересуватися на милицях і то – якщо йому допомагаю я.
Мені дуже важко доглядати за моїм чоловіком. Я працюю дуже багато, щоб ми могли жити нормально. Мені ніхто не допомагає. Я відчуваю, що мої сили вже закінчуються. В такому пеклі я живу вже три роки.
Я вже кілька разів збирала свої речі і речі свого сина. Я хотіла піти і кинути свого чоловіка. Але совість не дозволила мені цього зробити.
Нашому сину всього п’ять років. Але він все прекрасно розуміє: він бачить, як мені важко, бачить, як я нещасна. Два місяці тому я теж сильно захворіла і потрапила до лікарні. Мені здалося, що я потрапила в рай. Як же мені там було добре! Я там відпочила як в санаторії.
Родичі чоловіка розуміють мій стан і ось вже цілий рік вони мені платять гроші тільки за те, щоб я не кидала Віктора. Вони дбають про своє благополуччя і про благополуччя Віктора. Треба віддати їм належне, вони підтримують нас як можуть, і грошима, і продуктами, але повністю доглядати за Віктором вони не можуть і не хочуть.
Але якщо не буде мене, то хто буде піклуватися про Віктора? Доведеться комусь із родичів взяти на себе таку ношу. А так як вони бачать, як важко доводиться мені, то вважають, що набагато краще буде, якщо вони просто будуть платити мені. Ось так.
Віктор навіть толком не розмовляє. Я бачу, що він дуже цінує все, що я для нього роблю. Але я не знаю, скільки я ще зможу прожити таким життям – виконувати роль доглядальниці біля хворого чоловіка.
Чому все це сталося зі мною? Де мені взяти сили, щоб все це ще терпіти багато років?
Фото ілюстративне – zen.yandex.
