Коли мені було 12 років, у мого батька народилася дитина від іншої жінки. Народження хлопчика, якого назвали Степаном, стало причиною розлучення моїх батьків. Мама важко це пережила, тому що ця інша жінка була маминою вихованою. Мама працювала у дитячому будинку. Звали вихованку Лариса.
Мама дуже добре ставилася до цієї дівчинки і часто приводила її до нас додому. Закінчивши школу, Лариса вивчилася на кухаря. Вона могла б отримати місце у робочому гуртожитку. Але мама покликала її жити до нас. Квартира дозволяла, місця було достатньо.
Якось маму направили на курси підвищення кваліфікації до сусіднього міста. Тоді все і відбулося. А незабаром народився Степан. Мама відразу подала на розлучення, забрала нас із сестрою, і ми поїхали до іншого міста.
Через деякий час поїхав до своїх родичів та батько. Про те, як мешкала Лариса, ми нічого не знали. Не стало батька, а потім і мами не стало. Все частіше я почала згадувати про брата, може, йому потрібна допомога? Чи одружений він? Чи дбає хтось про нього? Чи жива Лариса? Може, він виріс у дитбудинку, не потрібний нікому? Я вирішила його знайти.
Виявилося, що Лариса вийшла заміж та народила ще двох синів. Її чоловік усиновив Степана. Живуть вони у тому самому містечку. Також мені повідомили, що спілкуватись зі мною Лариса не хоче. Це було прикро, але я змогла її зрозуміти. Хоч я й не винна ні в чому, але наша сім’я – це не найприємніші її спогади.
Випадково я знайшла поштову листівку від колишньої однокласниці Марини. Багато років тому ми листувалися, потім сім’ї, діти, і все загасло. Я написала їй листа.
Згодом Марина написала, що Лариси вже немає. Я вирішила зустрітися із Степаном. Приїхавши до рідного міста, я прийшла до однокласниці та розповіла про свої плани. У маленькому місті всі одне одного знають. Тож Степана моя подруга знала.
Степан працював водієм автобуса. Ми з подругою дочекалися на зупинці. Я жадібно розглядала брата, але відкритися, хто я, не могла наважитися.
Подруга взяла все у свої руки. Дочекавшись кінцевої зупинки, вона підійшла до Степана. Після того, як він обернувся, я зрозуміла, що подруга все виклала. Нічого не залишалося, як іти знайомитись.
Ми обоє відчували збентеження і не знали, що казати. Знову врятувала подруга.
− Ти до якої працюєш? – запитала вона.
Степан закінчував роботу о шостій, і ми домовилися зустрітися. Я дочекалася брата біля автобусного парку, і ми пішли в кафе. Ми не знали, про що говорити. Я крадькома розглядала брата. Він був дуже схожий на мого тата. На нашого тата!
Про свою сім’ю він говорив неохоче. Він взагалі більше мовчав. Я теж не дуже хотіла розповідати про свою. Мені здавалося, що це йому нецікаво. Може, він боявся, що я згадаю про батька. Я відчувала його відчуження.
Хотілося запитати, чи він знав про те, хто я, як все було до його народження, що сталося в нашій сім’ї. Але не наважувалася. Зважаючи на те, що він не запитав, хто я така, можна було припустити, що знав. Але що саме? Якщо щось розповіла Лариса, то, напевно, в самому чорному світлі. Хоча до чого ж ми, діти?
Так ми промаялися приблизно годину, більшу частину часу провівши в мовчанці. Я відчувала, що він шкодує, що погодився на зустріч. Було дуже гірко. У мене було до нього сумне та ніжне почуття. Але він усе вище зводив мур між нами.
Попрощалися з полегшенням і не домовлялися зустрітися знову. Я не запропонувала ні переписуватись, ні дзвонити, боялася почути відмову. Він також не пропонував жодного продовження спілкування.
Того ж вечора я поїхала. У поїзді поплакала, сама не знаю над чим. Все в нього добре, налагоджене життя, здоровий, сім’я міцна, одягнений. І у мене все добре. Але якась туга стискала душу. Чи правильно я зробила?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
