Ранок першого січня видався сірим і колючим. Крізь щільно задерті штори в вітальні пробивалося бліде світло, висвічуючи ідеальну чистоту квартири, яку я сама допомогла створити. У повітрі ще витав запах вчорашніх салатів, дорогого парфуму невістки та хвої. Але прокинулася я не від святкового настрою, а від голосів, що долинали з кухні.

Я стояла в коридорі, притиснувшись спиною до холодних дизайнерських шпалер, за які заплатила три свої місячні зарплати в Римі. Серце калатало в горлі, заважаючи дихати.

— Це ж треба так умудритися, — голос моєї невістки Аліни був тонким і гострим. — Дванадцять років гарувати в тій Італії й досі відрами воду в хату носити. Ні зручностей, ні людського ремонту… Куди гроші ділися, Вітю? Вона що, там по ресторанах ходила чи в ігрові автомати грала? Твоя мама повернулася гола-боса, а ми тепер маємо думати, як її в селі зимувати залишити, щоб вона нам тут на голові не сиділа.

Син мовчав. Це мовчання тривало вічність. Я чекала, що він скаже про університет, за який я платила, про його першу машину, про цю саму квартиру, де кожен цвях був купленим за мої євро. Але почула лише тихе зітхання:

— Аліно, ну вона ж мама… Приїхала на свята, потерпи. Весною поїде назад.

Його слова заболіли сильніше за зневагу невістки. Він не захистив мене. Він не нагадав їй, чиїми руками збудоване їхнє благополуччя. Він просто просив «потерпіти» мене, наче настирливу муху.

Дванадцять років тому все було інакше. Я пам’ятаю той день на пероні, коли Віктор, ще зовсім хлопчак, стискав мою руку. Мій чоловік пішов, залишивши по собі лише порожнечу в душі та купу боргів за нерентабельний бізнес. У холодильнику — лише пачка макаронів, а в очах сина — страх перед майбутнім.

— Я швидко, Вітю. На рік, максимум на два. Заробимо на борги — і я повернуся, — обіцяла я, ковтаючи сльози.

У Римі мене зустріла Марія Степанівна, сусідка, яка поїхала ще в дев’яностих. Вона глянула на мої натруджені руки й дала пораду, яку я тоді сприйняла як холодний цинізм: «Маріє, спершу зроби собі тил. Облаштуй свою хату в селі, проведи газ, воду, відклади на старість, щоб не бути нікому тягарем. А вже потім тягни сина. Діти — вони як птахи: поки ти їх годуєш, вони біля тебе, а як крила виростуть — забувають, хто їх вчив літати».

Я лише хитала головою. «То ви, Степанівно, така сувора, а мій Вітя не такий. Він усе розуміє».

Перші роки в Італії були пеклом. Я доглядала за капризною синьйорою Джулією, яка мала деменцію і могла серед ночі почати кричати, що я вкрала її молодість. Я мила підлоги, терпіла приниження, економила на кожному шматочку хліба. Моїм обідом часто було яблуко і галета. Але щомісяця я бігла до пункту переказу грошей.

— Мамо, мені треба на курси англійської, — казав син по телефону. — Звісно, синку. — Мамо, у хлопців нові телефони, мені якось незручно зі своїм старим… — Буде тобі телефон, Вітю.

Щоразу, проходячи повз розкішні вітрини на Віа дель Корсо, я думала не про італійські чоботи для себе, а про те, щоб Віктор був «не гіршим за інших». Я хотіла купити йому те дитинство і юність, яких не мала сама.

Конфлікт, який призвів мене до цієї кухні, почався три роки тому, коли Віктор вирішив одружитися. Аліна була з «хорошої сім’ї», як казав син. Її батьки мали невеликий бізнес і постійно підкреслювали свій статус.

«А що твоя мама? — передавав мені Вітя слова тещі. — Вона ж у Європі, там гроші лопатою горнуть. Невже вона хоче, щоб єдиний син по знімних кутках тинявся з дитиною?»

Я здалася. Усі мої заощадження, які я потайки відкладала «на старість» і на ремонт нашої старої хати на Львівщині, пішли в хід. П’ятдесят тисяч євро. Для когось це просто цифра, для мене — це дванадцять років без відпусток, це хвора спина, це вени на ногах, що випирали синіми вузлами, це тисячі помитих тарілок і змінених памперсів для чужих старих людей.

Я купила «сирець» у новобудові. Сама наполягла, щоб оформили на Віктора. «Він же чоловік, господар», — думала я. Потім були ще гроші на ремонт. Аліна обирала найдорожчу іспанську плитку, австрійський ламінат, вбудовану техніку. Кожна її примха оплачувалася моїми безсонними ночами в Римі.

Коли я приїхала на новосілля, вони зустрічали мене з квітами. — Наша рятівниця! Мамо, якби не ви… — Віктор цілував мені руки. Аліна навіть дозволила мені обрати колір штор у гостьову кімнату. Тоді мені здавалося, що я нарешті викупила своє право на спокійну старість і любов дітей.

Останні два роки стали для мене переломними. Синьйора Джулія померла, а знайти нову роботу в моєму віці (мені вже за п’ятдесят) ставало все важче. Здоров’я почало здавати — далася взнаки сирість італійських підвальних приміщень, де я іноді жила заради економії. Заробітки впали, ціни виросли. Гроші, що надсилалися в Україну, тепер ішли не на «шикування», а на дитячі суміші для онука та оплату комунальних послуг цієї величезної квартири.

На власну хату в селі я так і не назбирала. Там залишився старий зруб моїх батьків — із перекошеним парканом, колодязем, який у мороз перетворювався на крижану пастку, і туалетом на вулиці.

Коли я приїхала на цей Новий рік, я сподівалася на тепло. Не лише від батарей, а й від сердець. Але в перший же вечір я відчула себе зайвою. Мої розповіді про Рим нікому не були цікаві. Мої подарунки онукові сприйняли як належне. А коли я заїкнулася, що, можливо, залишуся в Україні на зиму, бо в селі важко, в повітрі повисла важка пауза.

І ось зараз, слухаючи слова Аліни про «відра з водою», я нарешті прозріла. Найбільша іронія була в тому, що невістка мила руки під краном, який купила я, стояла на підлозі, яку я оплатила, і витирала рушником руки в квартирі, де для мене, як виявилося, немає місця.

Я тихо вийшла з-за рогу в коридор. Вони обидва здригнулися. Аліна різко відвернулася до раковини, почавши інтенсивно шурувати сковорідку. Віктор почервонів, опустивши очі в тарілку з недоїденим «Олів’є».

— Мамо? Ви вже встали? Ми тут… про плани на січень говорили, — затинаючись, промовив він.

Я не стала влаштовувати сцен. Не стала кричати про гроші, про п’ятдесят тисяч євро, про свою молодість, залишену на чужих берегах. Я просто почала вдягати своє пальто — те саме, яке носила вже шостий сезон.

— Мамо, ви куди? Ще ж обід не починали, — син підійшов до мене, але не зробив кроку, щоб зупинити. У його голосі я почула дивну суміш провини й… полегшення. — Поїду в село, Вітю. Там хоч і холодно, зате дихати легше, — відповіла я, застібаючи ґудзики. — Дякую за гостинність. Гарна квартира. Бережіть її.

— Але як же ви там? Вода… холод… — пробурмотів він. — Нічого, Вітю. Я дванадцять років виживала в чужих людей, виживу і в себе вдома.

Коли я виходила з під’їзду, Віктор стояв на балконі. Він не вибіг за мною. Не запропонував підвезти до вокзалу. Він просто дивився, як я тягну свою стару валізу до зупинки маршрутки.

У автобусі було холодно. Вікна затягнуло памороззю, а люди навколо ховали носи в шарфи. Але мені вперше за довгий час стало спокійно. Я згадувала Марію Степанівну. Вона була права в усьому, окрім одного — ніколи не пізно почати будувати власний тил.

Я дістала телефон і набрала номер своєї подруги-колежанки в Римі. — Галю, привіт. Слухай, ти казала, що твоїм господарям потрібна людина на підміну на весну? Так, я повертаюся. Але маю умову — я працюватиму лише на себе.

Я закрила очі й уявила свою стару хату в селі. Наступного разу, коли я повернуся, я не купуватиму дітям нові меблі чи дорогі гаджети. Я першим ділом викличу майстрів. Я проведу воду. Я поставлю сучасний котел. Я зроблю собі таку ванну кімнату, щоб у ній пахло лавандою, як у найкращих готелях Італії.

Я нарешті зрозуміла: любов дітей не купується квадратами метрами. А повага до себе починається з того, що ти перестаєш бути лише «гаманцем» і стаєш людиною, яка має власний дім.

Попереду знову була Італія. Але цього разу я їхала туди не як рабиня сімейного обов’язку, а як жінка, яка нарешті зрозуміла справжню ціну кожної заробленої монети. Я будувала свій власний світ. І в цьому світі більше не було місця для чужої невдячності.

Маршрутка рушила, здіймаючи снігову куряву. Я не озиралася назад на багатоповерхівку. Я дивилася вперед — туди, де за горизонтом мене чекав мій власний кран у мою власну хату. Нарешті — для себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.