Мій перший шлюб виявився невдалим. Ми розлучилися, тому що я дізналася, що у мого чоловіка є інша. Важко описати, що я тоді відчувала і як жила. Це зрозуміє лише той, хто був на моєму місці.
Другий раз такого я просто не переживу, тому не знаю, що мені зараз робити. Одружена я четвертий рік, це другий шлюб. Перший закінчився раптово і дуже болісно – через зраду чоловіка з найкращою подругою. Я навіть не уявляла, що душа може так боліти. На те, щоб більш-менш прийти до тями і знову почати радіти життю, у мене пішло кілька років. До першого чоловіка давно немає жодних почуттів, але я нічого не забула.
Ще тоді я твердо вирішила, що зраду не пробачу ніколи і ні за що! Мій другий чоловік, звичайно, в курсі всієї цієї старої історії. Я вважаю, що із чоловіком мені дуже пощастило. Кохання, порозуміння, відносний достаток – здається, є все, що потрібне для щастя.
До того ж ми чекаємо первістка, який має з’явитися на світ через кілька місяців. Про дитину я мрію давно. З першим чоловіком нічого не вийшло – як потім виявилося, на щастя. Зате з другим – все складається чудово. Жити б та радіти, але є одне але.
Може я себе і накручую, але мені здається, що у мого чоловіка є інша. От дивлюся на чоловіка і бачу всі ознаки зради. Телефон став із собою тягати – без нього і в туалет не ходить. Раніше такого не було! Телефон завжди валявся де завгодно, забувався, губився, розряджався. Тепер гаджет весь час під контролем…
Додому приїжджає пізно, часто затримується. Він завжди багато працював, звичайно, але останнім часом – особливо… Нервовий став, дратівливий. На всі розпитування відповідає – все, мовляв, нормально, просто на роботі великі проблеми, треба розрулювати ситуацію.
Може й справді все так, як він говорить, але… все так схоже на те, що було з першим чоловіком!.. Інколи мені прямо здається, що в мене дежавю… От через це тепер я не маю спокою, все думаю, чи насправді у нас все гаразд? Справді, час зараз непростий, на роботі проблеми, дитину чекаємо, годувальник тепер – тільки чоловік. Звичайно, він нервує… А тут ще я зі своїми розпитуваннями…
Як у такій ситуації мені вчинити? Я на сьомому місяці. Твердо сказати собі, що все гаразд, і спокійно виношувати дитину, думаючи про хороше? Чи все ж, варто перевірити, чи є підгрунтя у моїх підозр?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
