Я була у своєму чоловікові впевнена не на сто, а на мільйон відсотків.
Так, саме так.
Бо Михайло був тим, про кого всі казали: “От це чоловік — зразковий сім’янин!”
Не дозволяв мамі втручатися в наші стосунки. Не мав друзів, що тягли б його по пивницях. Завжди казав:
— У мене вдома — найкраща компанія.
І це було правдою. Ми прожили п’ятнадцять років, виховали двох дітей — Марічку й Андрійка. Гарний будинок, сад, кури, кіт, нормальне життя. Я часто думала: може, мені просто пощастило? Бо де ти зараз знайдеш такого чоловіка, щоб і не зраджував, і не пив, і гроші додому ніс, і дітей любив?
А потім він почав їздити на заробітки.
Спершу до Польщі, потім — до Чехії.
Шість років туди-сюди. Їде на три місяці — вертається, усе як годиться. Я навіть не ревнувала. Бо вірила. Повністю. На той самий мільйон відсотків.
Та останнього разу щось у мені змінилося. Наче хтось підшепнув: “Не відпускай”.
А я сама себе переконувала:
— Та годі, може, нерви. Може, просто втомилась.
Він поїхав. Подзвонив увечері:
— Все нормально, я вже на місці, не хвилюйся.
І голос спокійний, знайомий.
А мені чомусь стало ще тривожніше.
Наступного ранку я вийшла на ганок із кавою.
Сонце сходило над садом, яблука рум’яніли на дереві, повітря було тихе-тихе. Мені б радіти, а я сиділа з комом у горлі.
І тут під’їжджає машина. Не наша, не знайома. Гарна, дорога така, чорна, блискуча. Зупиняється біля воріт.
Виходить жінка. Білявка. Гарно вдягнена, доглянута, років тридцять, може трохи більше. Тримає телефон, щось звіряє з навігатором. Потім підходить до воріт, читає табличку з номером. І питає:
— Вибачте, тут живе Михайло ***?
Я аж застигла.
— Так, — кажу. — А ви хто?
— О, — усміхається вона. — Добре, що знайшла. Я давно хотіла познайомитися. Ви, напевно, його сестра, правда?
— Сестра? — питаю я. — Ні, я його дружина.
І тут у неї на обличчі змінюється все. Усмішка сповзає, очі стають круглі.
— Дружина? Як це дружина?
І вже тоді я зрозуміла, що зараз буде щось страшне.
— Я… я теж його дружина, — прошепотіла вона. — Ми живемо разом уже чотири роки.
Я не пам’ятаю, як у мене випала чашка з кавою.
Звідки взялася дочка, що вийшла на ґанок. Чую тільки її голос:
— Мамо, що сталося? Хто це?
— Каже, що дружина твого тата, — кажу. — Уявляєш?
Білявка дивиться на мене, теж нічого не розуміє. Тримає телефон, показує фото. На фото — Михайло. Мій чоловік. Тільки молодший, у сорочці, усміхається, обіймає її.
І поряд хлопчик років трьох. Копія мого Андрійка в дитинстві.
— Це наш син, — каже вона тихо. — Йому три роки.
Мені потемніло в очах.
Дочка кричить:
— Це якась брехня!
А та жінка стоїть, тримає фото і плаче.
— Я не знаю, що відбувається, — каже. — Але я його дружина. Ми жили в Чехії, разом знімали квартиру. Він казав, що розлучений, що в нього дорослі діти, але колишня дружина давно має іншого.
Я стояла, не могла вимовити й слова.
У голові гул, серце колотиться.
І лише одне питання б’ється в думках: як? як він міг?
Ми сиділи на лавці перед домом, як дві божевільні. Вона показувала фото, переписки, квитанції за квартиру — все. І я вже не могла заперечити: так, це мій чоловік. І водночас її.
Вона сказала, що поїхала до його рідного села, бо не могла більше терпіти. Він перестав брати слухавку, не відповідав кілька тижнів. Вона боялася, що щось сталося. А натрапила… на мене.
Після того дня я не пам’ятаю, як жила.
Діти плакали. Дочка кричала, що поїде до нього й усе скаже.
Син мовчав.
А я просто сиділа ночами в порожній хаті й дивилась на його фото на стіні.
Через кілька днів він подзвонив. Голос спокійний, як завжди:
— Як ви там?
Я мовчала.
— Чому мовчиш?
— Бо не знаю, яку з нас ти питаєш — мене чи ту, другу.
Він замовк.
Потім тихо сказав:
— Я все поясню, тільки не по телефону.
І приїхав.
Сидів переді мною, сивіший, старіший, але все той самий Михайло, якого я любила.
— Це не те, що ти думаєш, — почав. — Я не хотів обманювати. Просто… там усе вийшло випадково. Я був сам, сумував, вона допомагала, і якось воно само…
— Само?! — кричу. — Само в тебе дитина народилась? Само ти жив подвійним життям шість років?
Він опустив очі.
— Я не міг залишити ні вас, ні їх. Вона хороша. Але я й вас люблю.
— Любиш?! — сміх вирвався сам. — Любов — це коли чесно. А ти — боягуз. Ти просто не мав сміливості обрати.
Він сидів мовчки.
А я вперше в житті не відчула болю — лише порожнечу.
Він просив пробачення. Казав, що зробить усе, щоб ми залишилися разом. Але я знала — вже не зможу.
Бо навіть якщо пробачиш — довіри не повернеш.
Потім він пішов. Не назавжди — просто “на трохи пожити до брата”. Але я зрозуміла: то кінець.
Діти довго не могли прийняти. Дочка відмовилась бачити його. Син — мовчав, але я бачила, як у ньому щось надломилось.
Минуло пів року.
Я навчилася вставати без нього, пити ранкову каву без очікування дзвінка, усміхатись дітям без того, щоб вдавати.
І одного разу я знову вийшла на той самий ґанок. Сонце сходило, як тоді. Тільки цього разу в мені не було тривоги.
Я зрозуміла: коли тебе зраджують, ти не втрачаєш любов — ти втрачаєш ілюзію.
І хоч як боляче, але це — очищення.
Тепер я більше не кажу, що впевнена у комусь “на мільйон відсотків”.
Я впевнена тільки в собі.
І це — теж любов. Але вже не до чоловіка. А до себе самої.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
