Я вийшла заміж досить рано – закінчила школу і відразу ж під вінець.
Так сталося, що свого нареченого до весілля я знала менше місяця, то ж часу на те, щоб зрозуміти характер свого майбутнього чоловіка у мене не було.
Іван був старший за мене на 15 років і вже давно міцно стояв на ногах. Він пообіцяв мені, що біля нього я стану найщасливішою жінкою в світі.
Я була сирота, мене бабуся виховувала. То ж відразу після весілля чоловік мене забрав до себе. Стали жити ми з його батьками.
Свекри прийняли мене дуже добре, тим більше, що роботи я не цуралася, і з першого дня взяла на себе частину домашніх справ.
Через рік у нас народився син, Олег, який був дуже схожий на свого тата – його риси обличчя, його посмішка та світле волосся.
Дитина з першого дня не сходила з рук, її оточили любов’ю не лише батьки та бабуся з дідусем, а й родичі.
Але наше щастя тривало не довго. Коли син йшов в перший клас, не стало мого чоловіка.
А потім ще одне горе – свекор не витримав втрати і теж пішов у засвіти.
Залишилися ми з сином, і свекруха. Якби ми пішли від мами Івана, вона залишилася б по суті одна.
Мені на той час було всього 26, і свекруха мені постійно повторювала, що я маю жити далі.
Та у перші роки ні про яке особисте життя я нічого чути не хотіла.
З часом все стало трохи забуватися, і у моєму житті з’явився чоловік.
Свекруха дуже зраділа цій новині, тому що вона справді добре до мене ставилася, і хотіла, щоб я була щаслива.
А от синові ця звістка не сподобалася, Олег категорично не хотів бачити будь-кого поряд зі мною. Ні у своєму будинку, ні де-небудь ще він не хотів жити з кимось, крім мами та бабусі.
Тому я вирішила нічого не міняти у своєму житті. Я не виходила заміж за коханого, просто з ним спілкувалася і чекала, коли син виросте і зрозуміє мене.
Весь цей час Олег намагався налаштувати мене проти мого чоловіка, зривав нам побачення, прикидаючись хворим, постійно дзвонив, коли знав, куди я поїхала.
Зрозумів мене син лише тоді, коли виріс і сам закохався.
Подорослішавши, він знайшов у собі сили вибачитись переді мною і навіть познайомився з моїм чоловіком.
Через рік Олег одружився, дружину він привів у квартиру бабусі.
А я нарешті видихнула і переїхала до коханого.
Ось такий у мене був важкий і довгий шлях до щастя.
Чи правильно я робила, що зважала на почуття сина, ризикуючи своїм щастям, не знаю? Час покаже. Головне, що мій чоловік таки мене дочекався.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
