— Ти взяла ті кошти, — сказав Тарас, навіть не піднімаючи очей. Його голос був дивно рівним, позбавленим будь-яких емоцій, що лякало значно більше, ніж крик. — Тільки ти знала, де лежить конверт. Більше в хаті нікого не було.
Я повільно поклала телефон на стіл. У грудях стало порожньо, ніби хтось одним рухом викачав звідти все повітря.
— Тарасе, я не брала жодної копійки. Ти ж мене знаєш.
— Тепер виходить, що не знаю, — він нарешті глянув на мене, але його погляд був скляним. — Гроші на ресторан не могли просто випаруватися. У п’ятницю я їх перевіряв, вони були на місці. За вихідні, крім тебе, тут нікого не було. Я не збираюся пов’язувати життя з людиною, яка здатна на такий вчинок.
Він дістав телефон і почав щось швидко друкувати. Пальці впевнено бігали по екрану, руйнуючи наше майбутнє з кожним натисканням.
— Кому ти пишеш?
— Перевіряю, як скасувати нашу заяву. Весілля не буде. Я не хочу бачити поруч із собою таку людину.
Він промовив це слово — те страшне звинувачення — так буденно, ніби просто констатував, що закінчилося молоко. Я дивилася на нього і не впізнавала. Три роки ми будували наш світ. Останній рік я щосуботи приїжджала до нього, пекла пироги, прасувала його сорочки, вибирала фіранки для цієї кухні. Ми готувалися до свята. Він відклав значну суму на банкет — це була його частка внеску в наше спільне свято.
Я ж займалася всім іншим: сукня, обручки, квіти, запрошення. Мої витрати були навіть більшими, але я не рахувала. Для мене це було наше спільне «ми».
— Тарасе, давай заспокоїмося. Може, ти сам їх переклав? Чи хтось із твоїх родичів заходив, поки мене не було в кімнаті?
— Надіє, досить. Я все розумію — тобі знадобилися кошти. Ти взяла їх, а тепер просто боїшся зізнатися. Але брехати мені в очі — це вже занадто.
Він підвівся, схопив ключі від машини.
— Я поїду до мами. Будь ласка, збери свої речі. Я хочу, щоб увечері в квартирі нікого не було.
Двері грюкнули. Я залишилася на кухні, де ще пахло ранковою кавою з корицею. На холодильнику висів наш список справ перед весіллям, написаний моїм почерком. «Замовити коровай», «купити туфлі», «забронювати фотографа». Поруч із багатьма пунктами вже стояли впевнені галочки.
Я зняла цей листок, повільно зім’яла його і кинула у смітник. Разом із ним туди полетіло все моє життя за останні три роки.
Частина 2: Тіні за спиною
Через два дні на роботі колега Лариса запитала:
— Надю, ти щось зовсім похмура. Весілля ж скоро, треба радіти, вибирати квіти!
Я дивилася в монітор, роблячи вигляд, що дуже зайнята звітами.
— Весілля не буде, Ларисо. Ми розійшлися.
Вона присіла на край мого столу, очі округлилися від подиву:
— Як? Ви ж така гарна пара була… Що ж сталося?
— Це складна історія. Можливо, колись пізніше розповім.
Але я знала, що не розповім. Бо як пояснити? «Він вирішив, що я злодійка, попри те, що в мене стабільна робота і власні заощадження». Це звучало принизливо.
Раптом задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Тітко Надю? Це Христина.
Племінниця Тараса. Світла дівчинка, яка завжди бігла до мене обійматися при зустрічі.
— Привіт, сонечко. Щось сталося?
— Я хотіла спитати… — вона зам’ялася. — Мама сьогодні казала бабусі, що весілля скасували, бо ви забрали гроші. Це ж не правда, так? Ви ж така добра… У нас вдома тільки про це й говорять.
У мене перехопило подих. Значить, уже знають усі. Його мати, брат, невістка. Усі обговорюють, як я «обікрала» власного нареченого.
Я згадала, як Ганна Петрівна, його мати, пів року тому сказала мені: «Надю, у п’ятдесят один рік біла сукня — це вже не за віком. Візьміть щось стримане, бежеве». І я послухалася, бо не хотіла конфліктів. Я пам’ятаю, як вона морщилася на сімейних обідах, коли я розповідала про свою роботу, ніби мої успіхи її дратували.
Якось, думаючи, що я не чую, вона шепнула Тарасу: «Тобі б молодшу знайти, щоб ще дитину встигла народити, а не ровесницю з причепом». Під «причепом» вона мала на увазі мого сина.
Увечері зателефонувала подруга Світлана. Без зайвих вступів вона сказала:
— Надю, Тарас мені написав. Каже, весілля скасоване. І про гроші натякав…
Я заплющила очі, притулившись лобом до холодного вікна.
— Світлано, я не брала їх. Ти ж мене знаєш двадцять років.
— Я знаю, що не брала. Ти б останнє віддала, але чужого ніколи б не торкнулася. Але чому він так вирішив?
— Логіка в нього залізна: гроші зникли, я була в хаті, отже — я. Він навіть не хоче слухати про інші варіанти.
— А хто ще міг? Мати його має ключі? Брат?
— Ключі є в багатьох. Але підозра впала на мене. Знаєш, Світлано, я зрозуміла одну річ. За три роки він мене так і не впізнав. Якщо він у таку хвилину обрав версію, де я — злочинниця, значить, він не знає моєї душі.
Наступного дня я спробувала набрати його номер востаннє. Просто щоб дати шанс здоровому глузду.
— Так, — відповів він сухо.
— Тарасе, давай зустрінемося. Спокійно поговоримо. Давай подумаємо разом — хто ще міг зайти? Може, хтось із друзів чи рідних?
— Надіє, досить. Я все розумію — тобі знадобилися кошти. На що витратила? На Артема? Він знову просив на бізнес чи на машину?
Це було боляче. Мій син Артем працює інженером, він самостійний чоловік, який сам собі дає раду. Останній раз я допомагала йому грошима роки чотири тому, коли він купував житло.
— Артем тут ні до чого! У мене є свої заощадження, навіщо мені твій конверт?
— Значить, ти тепер ще й брехатимеш? Мама мала рацію — казала, що ти меркантильна. Що тобі тільки мої статки потрібні.
Мама. Ось воно. Ганна Петрівна.
Я згадала, як вона минулого місяця «подарувала» мені старий халат, явно натякаючи, що мій час минув. Як вона щоразу приносила Тарасу судочки з їжею, ніби я його морила голодом.
— Тарасе, а твоя мати… вона заходила того тижня?
— Ти хочеш звинуватити мою матір? Надіє, ти себе чуєш? Вона кожну копійку рахує, вона чесна людина! Так, вона приходила, принесла вечерю. І що з того? Вона має ключі, вона — родина. А гроші зникли саме після твоїх вихідних. Знаєш, те, що ти записувала кожну витрату на продукти — це вже ознака того, яка ти дріб’язкова.
Він кинув слухавку.
Минув місяць. Дивний, тихий і спокійний місяць.
Я ходила на роботу, вечорами читала книжки, готувала прості вечері тільки для себе. Тарас не дзвонив. Спочатку я чекала, здригалася від кожного повідомлення, а потім… потім мені стало легко.
Якось, прибираючи, я знайшла під кріслом його шкарпетку. Раніше я б її автоматично випрала і поклала до пари. Тепер я просто взяла її і викинула у смітник. Разом із нею туди полетіло бажання підлаштовуватися під чужу думку.
Я раптом зрозуміла: мені не вистачає не Тараса, а ілюзії, що я комусь потрібна. Але реальний Тарас — той, який назвав мене злодійкою, — мені був зовсім не потрібен.
Артем приїхав у неділю, привіз фрукти.
— Мамо, ти як? Він дзвонив?
— Ні, синку. І не треба.
— Ти змінилася. Стала якась… світліша, чи що.
— Я просто стала чесною із собою, — посміхнулася я. — У п’ятдесят один рік я нарешті зрозуміла, що моя гідність не залежить від того, що про мене думає Ганна Петрівна чи її син.
Вночі я прокинулася від того, що по щоках текуть сльози. Не від розпачу, а від очищення. Виявляється, біль виходить повільно, коли вже не треба тримати обличчя перед світом. Я вмилася холодною водою, глянула в дзеркало. Звичайна жінка, гарна у своєму віці. І цього було достатньо.
У суботу ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Роман, брат Тараса. Він м’яв у руках конверт, очі ховав.
— Надіє, привіт. Можна?
Я пустила його на кухню. Він сів на той самий стілець, де місяць тому сидів Тарас.
— Вибач нам. Мати зізналася — це вона взяла гроші.
Я дивилася на конверт. Він був той самий — білий, із легким візерунком.
— Чому вона це зробила?
— Спеціально. Хотіла «перевірити» тебе. Казала, якщо ти справді любиш Тараса, то витримаєш звинувачення і не підеш. А якщо підеш — значить, була з ним лише через квартиру та гроші. Отака в неї логіка була… перевірка на вошивість.
— І що тепер?
— Тарас влаштував їй скандал. Не через те, що вона тебе образила, а через те, що вона його в дурні пошила перед усіма. Він зараз внизу в машині. Боїться піднятися. Просив, щоб я спочатку все пояснив.
Я відкрила конверт. Там була вся сума. Акуратні купюри, які мали оплатити наше щастя, а натомість стали його могильником.
— Дякую, Романе, що повернув. А Тарасу скажи… скажи, що довіру не можна вкласти назад у конверт.
Роман кивнув і швидко пішов. Через десять хвилин у двері подзвонив Тарас.
Він стояв на порозі з величезним букетом жовтих хризантем. Я завжди казала йому, що не люблю жовтий колір, він нагадує мені про розлуку. Він знову забув.
— Надю, пробач. Я такий ідіот… Я не знав, що мати здатна на таке. Давай усе повернемо? Подамо заяву знову. Я куплю тобі найкращу сукню, білу, яку ти хотіла!
— Ні, Тарасе.
Він кліпав очима, не розуміючи.
— Але ж я не винен! Це мати нас підставила! Будь-хто на моєму місці подумав би так само, коли гроші зникають…
— Не будь-хто, Тарасе. Той, хто кохає, спочатку питає: «Надю, що сталося? Давай шукати разом», а не кричить: «Ти злодійка, збирай речі». Ти повірив у найгіршу версію про мене за одну хвилину. Ти вибрав підозру замість розмови.
— Я більше не слухатиму матір! Обіцяю!
— Тобі сорок сім років. Якщо ти досі її слухав, то це вже назавжди. Я прожила цей місяць сама і зрозуміла: з тобою мені було важче, ніж без тебе. Я постійно боялася бути «меркантильною», боялася бути «застарою», боялася не догодити твоїй мамі. А тепер я просто живу.
— Я тебе кохаю!
Я подивилася на нього. Красивий чоловік, з яким я мріяла зустріти старість. Але зараз я бачила тільки чужу людину.
— Знаєш, Тарасе, довіра — це як кришталева ваза. Її можна склеїти, але вона завжди буде протікати. Я не хочу жити в домі, де кожен мій крок під мікроскопом. Прощавай.
Я зачинила двері. Серце калатало, але це був солодкий адреналін свободи. Я почула, як він постояв біля дверей, а потім повільно пішов сходами вниз.
Через тиждень я розбирала шафу і знайшла ту саму бежеву сукню. Я подивилася на неї і розсміялася. Вона була такою «правильною», такою нудною. Я віднесла її в ательє і попросила перешити на коротку спідницю. А собі купила білий лляний сарафан — просто так, бо літо триває.
Світлана прийшла до мене в гості не одна, а з подругою Іриною.
— Надю, Іра ходить у керамічну майстерню. Ліпить із глини. Каже, це неймовірно заспокоює. Хочеш із нами?
— З глини? — я замислилася. — А давайте.
Вже на першому занятті я відчула, як це — створювати щось своє. Мої руки були в багнюці, але на душі було чисто. Я ліпила свою першу чашку. Вона була нерівна, зовсім не ідеальна, але вона була моєю.
Десь у тому місті живе Тарас. Можливо, він знайшов собі ту саму тридцятирічну дівчину, про яку мріяла його мати. Можливо, він досі шукає виправдання своїй слабкості. Це більше не мало значення.
Я зрозуміла головне: у п’ятдесят один рік життя не закінчується. Воно тільки починає пахнути справжністю. Без конвертів із грошима, без материнських перевірок, без необхідності доводити, що ти — хороша людина.
Довіру не можна вкрасти. Її можна тільки втратити. А знайти довіру до самої себе — це найцінніший скарб, який не поміститься в жоден конверт.
Я вийшла з майстерні під теплий вечірній дощ. Вода змивала залишки глини з пальців, і я знала: завтра я знову прийду сюди. Бо тепер я сама ліплю своє життя. І воно мені дуже подобається.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
