Так якось склалося в моєму житті, що в Італії працюю вже трохи більше 7-ми років.
Приїхала я сюди, звичайно, зовсім не від хорошого життя. Та й, правду кажучи, я не зустрічала тут жодної української жінки, яка приїхала сюди просто від щасливого та доброго життя, а, швидше, навпаки – від набридливої бідності та безвиході.
Саме така доля якраз й спіткала мене, на жаль.
Мій чоловік дуже часто любив випити та це дуже впливало на наше сімейне життя. Був період, ще коли ми були молодшими та діти були малі, то він хоч трохи прислухався до моїх зауважень, залишав ту справу недобру.
А коли вже наші діти виросли, то чоловік й геть наче відвернувся від сім’ї. Живе собі сам, ніби існує, і нічого йому не цікаво, нічого не миле йому, та й байдужий якийсь став до нас.
Ми з Ігнатом маємо дві доньки. Старша наша Людмила дуже добре влаштована в житті, має вона свою гарну велику квартиру з чоловіком, купили в шлюбі трикімнатну в нашому місті, а молодша донька Ірина з чоловіком живе бідніше, орендують квартиру, мають троє дітей.
Я, зізнатися щиро, поїхала я в Італію саме для того, щоб допомогти своїй молодшій доньці, адже добре бачила, як їй важко живеться.
Але не змогла, мені підказувала совість, що я роблю щось зовсім не правильно, тому всі свої зароблені гроші в чужій країні я ділила на три частини: одну відкладала собі, а решту, дві рівних, донькам своїм віддавала порівно.
Старша донька Людмила, хоча й не мала в них потреби великої, як такої, але завжди брала усе до найменшого євро, які я давала їй, дякувала та спокійно клала в кишеню собі.
А молодша, Ірина, така щаслива тим грошам була, що й не передати словами. Їй дуже важко зараз, бо майже вся зарплата чоловіка йде на оренду квартири для їх чималої сім’ї.
Мені дуже шкода Ірину, правду скажу. Я, щиро кажучи, завжди чомусь думала, що Людмила відмовиться від грошей, адже бачить, як я важко заробляю їх і як вони потрібні сестрі.
А останнім часом відчула, що важко мені вже дуже, не можу більше на чужині працювати та й здоров’я підводить моє і з дому часто новини сумні.
Я таки вирішила, що досить з мене вже, повернуся додому. Та й чоловік вже заспокоївся, пити перестав, теж вже здоров’я не дозволяє і я рада, що він, нарешті все зрозумів і став цінувати родину свою.
Приїхала, побачила власних дітей та їх сім’ї, вони відразу приїхали до мене, я, як завжди, гроші розділила за схемою старою, між доньками двома.
А коли я побачила Ірину і діток її, що вони так бідно одягнені, мені так шкода їх стало. Я, добре подумавши, вирішила, що усі гроші, яку для себе відкладала, частину свою віддам їм.
Я ще мала 15 тисяч євро, думала вистачить на перший внесок за кредит, а далі платити будуть самі частинами щомісяця, все одно виплачують оренду, то краще за свою квартиру платити, а не за чужу.
Я таки гроші ті віддала Ірині, та згодом про них і Людмила моя дізналася. Вона нічого мені не сказала, просто різко перестала зі мною спілкуватися і все. Я до неї телефоную, а вона навіть телефон не бере.
Одного разу зять взяв її телефон, коли я дзвонила Людмилі і сказав, що донька зі мною більше розмовляти не буде, якщо мені Ірина дорожче, то щоб я до неї лише телефонувала і все.
Мені дуже прикро, адже в них й так достаток хороший, в кожного є по авто, велика квартира, відпочинки, гроші, ресторани і я чим могла допомагала їм. А тут тобі така дяка.
Чи, можливо, я дійсно була не права? Чи я не правильно гроші між ними розділила, що ворогом стала тепер?
Фото ілюстративне.
