По багатьох роках я нарешті повернулася з Італії до рідного дому. І тепер мені доводиться наново звикати до свого колись звичного життя.
Ми з чоловіком у шлюбі прожили 20 років, і жили непогано, тому особливої потреби мені їхати на заробітки не було.
Ми мали власний будинок, великий город біля нього, обоє працювали, і нам на все вистачало.
Наш єдиний син виріс і поїхав вчитися у столицю.
В 42 роки я вирішила, що хочу щось змінити, на світ подивитися. Це, напевно, і було основною причиною, чому я поїхала з дому.
Живемо ми в невеликому селищі, де всі всіх знають, багато жінок значно швидше, ніж я, подалися на заробітки, вибирали Італію, Іспанію або Грецію.
Непогано заробили за цей час, їхні будинки і подвір’я красномовно про це говорять, у нас в селі відразу видно, де господиня на заробітках.
В якийсь момент мені здалося, що і будинок у нас не такий великий, як у сусідки, і огорожу вже давно пора змінити, і дах перекрити. Просто, наш будинок на фоні інших виглядав гірше.
Мій чоловік працював водієм рейсового автобуса, а я в нашій сільській амбулаторії медсестрою.
У мого золоті руки, він підпрацьовував в автомайстерні, приносив непогані гроші. Але мені цього було замало.
Коли я вперше заговорила про те, що хочу їхати на заробітки, чоловік дуже здивувався і навіть засмутився, мовляв, чого мені ще не вистачає.
Я прямо відповіла – хочу нову огорожу, нову браму, бруківку на подвір’я.
Я була настільки наполегливою, що зрештою чоловік погодився і я поїхала в Італію, допомогла з переїздом подруга, яка вже вісім років там працює.
Чоловік просив мене повернутися, коли вдома вже стояла нова огорожа, брама, бруківка. Навіть казав, що розлучиться зі мною, якщо я залишуся в Італії.
Але я вирішила ще заробити на капітальний ремонт будинку, тому ще залишилася.
Останні два роки я доглядала 90-річного італійця. На початку квітня його не стало, саме тому я і повернулася додому.
Але зараз я не про це, спілкування з ним дуже змінило мій світогляд.
Працювала я в нього два роки. Коли я вперше прийшла до нього в квартиру, то побачила всюди жіночі речі.
Я запитала, де його дружина, а він відповів, що її не стало ще 8 років тому.
Я була дуже здивована – людини не стало ще вісім років тому, а всі її речі стоять на тих же місцях, таке враження, що вона і досі тут.
Антоніо любив сидіти у своєму кріслі навпроти фотографії, де вони з Анною були щасливі.
Скільки радості було в такі моменти в його очах. А потім він розповідав мені, який же він щасливий, що в його житті була ця прекрасна жінка.
І знаєте, коли його не стало, звичайно, я сумувала, бо він був дуже хорошою людиною. Але водночас і раділа – тепер вони з Анною будуть разом.
Пояснити це важко, але мені чомусь дуже захотілося додому, до свого чоловіка.
Захотілося жити щасливим життям поруч з дорогою мені людиною, поки є можливість, бо я раптом усвідомила, що життя таке коротке, а нам уже по 62!
Коли я сказала чоловікові, що повертаюся із заробітків додому, він так зрадів, що словами не передати.
Я повернулася і з великим здивуванням зауважила, що мої речі теж стоять на тому ж місці, на якому я їх залишила.
Мій чоловік ніколи мене не картає за те, що я залишила його і поїхала, навпаки, вдячний, що я трохи заробила.
Але каже, що більше нікуди мене не відпустить, але я вже і сама не хочу нікуди їхати.
Навіть пообіцяв, що не дасть мені на городі працювати, як колись ми важко там робили. Каже, що все, що треба, ми собі купимо.
Але я сказала, що нехай невеличку ділянку біля хати, але я буду обробляти – то вже для душі.
Треба навчитися цінувати те, що маєш!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
