Ірина ніколи не думала, що життя складеться саме так. Вона мріяла про щасливу сім’ю, де чоловік і дружина йдуть пліч-о-пліч, виховують дітей і підтримують один одного. Але все зруйнувалося того дня, коли чоловік сказав їй:
– Пробач, я зустрів іншу. Я йду.
Син Денис тоді ще навіть до школи не ходив. Ірина залишилася сама. Без власного житла, бо квартира була чоловікова, і він залишив її тільки з валізою та дитиною на руках.
Вони винайняли невеличку однокімнатну квартиру на околиці міста. Ірина працювала бухгалтеркою, а вечорами бігла додому, щоб зробити з Денисом уроки, нагодувати його, вкласти спати. Іноді сил зовсім не було, але вона знала: мусить. Бо тепер вона одна для нього і мама, і тато.
Коли прийшла осінь, Ірина побачила, що старі черевики Дениса зовсім розлізлися. Підошва тріснула, а на носках з’явилися дірки. Вона болісно думала, як дотягнути до зарплати, щоб купити нові.
І ось настав день виплати. Вона зняла з банкомату всі гроші й поклала в сумочку. В голові одразу склала план: завтра після роботи піти з сином у магазин і нарешті купити йому добрі теплі черевики.
В автобусі, який віз її додому, було тісно, людей набилося багато. Ірина стискала сумочку, але на якусь мить відволіклася. Коли ж вийшла на зупинці й перевірила – грошей не було.
Вона стояла посеред вулиці, тримаючи в руках порожню сумку, і відчувала, як земля йде з-під ніг.
“Ну чому? Чому так зі мною? Я ж так стараюся… І як я тепер подивлюся в очі синові? Він так чекав цих черевиків…”
Того вечора вона плакала, коли Денис заснув. Дивилася на його босоніжки, що вже ледь трималися купи, і відчувала безсилля.
Наступного дня Ірина прийшла на роботу з червоними очима. Вона намагалася усміхатися, щоб ніхто не здогадався, але всередині все стискалося.
І раптом до неї підійшла колега Олена. Це була жінка з іншого відділу, яку всі вважали зверхньою. Гарно вдягнена, завжди при макіяжі, тримала дистанцію, ніколи ні з ким не ділилася своїм життям. Ірина навіть остерігалася її – здавалося, що вони з різних світів.
– Ірино, – несподівано сказала Олена, – я хотіла з вами поговорити.
Ірина підвела голову з подивом.
– Ви знаєте, мій син виріс, – продовжила Олена, трохи ніяковіючи. – У мене вдома назбиралося багато доброго одягу, майже нового. І взуття теж є, зимові черевики. Ваш Денис, здається, такого ж розміру зараз, як мій був. Якщо хочете, я все вам віддам.
Ірина не знала, що сказати.
– Але… чому ви вирішили мені це запропонувати? – ледве вимовила вона.
Олена на мить зам’ялася, а потім усміхнулася:
– Бо ви мені подобаєтесь. Ви сильна. Я бачила, як ви тягнете все самі, і давно думала допомогти, та все ніяк не наважувалася.
В Ірини на очах виступили сльози. Вона спробувала стриматися, але голос тремтів:
– Ви навіть не уявляєте… учора в мене вкрали гроші. Я хотіла купити Денису черевики, а тепер… Ви для мене, як промінь світла сьогодні.
Олена тихо торкнулася її руки:
– Це не я, це життя так все склало. Добро завжди знаходить шлях.
Вже ввечері вони з Денисом прийшли до Олени додому. Хлопчик світився від радості, коли міряв теплі черевики, куртку і навіть гарну шапку.
– Мамо, дивись! Які класні! – вигукував він, стрибаючи по кімнаті.
Ірина стояла збоку і не могла повірити, що це відбувається насправді. Ще вчора вона втратила надію, а сьогодні бачила, як її син сяє від щастя.
Тієї ночі Ірина довго не могла заснути. Вона думала про те, як легко ми часом судимо про людей, не знаючи їхнього серця. Вважала Олену холодною та чужою, а саме від неї прийшла найбільша підтримка.
Вона зрозуміла: добро завжди повертається. І навіть якщо здається, що ти залишився сам у темряві, обов’язково знайдеться хтось, хто протягне руку допомоги.
Мораль цієї історії:
Добро приходить несподівано і часто від тих, від кого ми найменше чекаємо. Навіть у найтемніші моменти життя Бог знаходить спосіб показати, що ти не сам.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.