А ось й самі подивіться добре, я вам дуже багато допомагаю, ось і з Михайликом посиділа, а минулого тижня гуляла з ним, поки ви в магазин ходили, як би ви без мене та моєї допомоги справлялися б самі? Але ж зовсім ніякої подяки немає, слова доброго зайвий раз не почуєш ні від кого, не дочекаєшся ніколи, – дорікає свою дочку Ольгу Людмила.
Ользі 27 років і у Людмили вона єдиний та дуже пізня дитина, мамі зараз вже самій 65, вона на пенсії, на відміну від свекрухи Ольги, яка ще досить таки молода, енергійна та працює.
І усі ці слова про невдячність Ольга вислуховує майже щодня, хоча про допомогу свою маму не просить донька ніколи, справляється сама, хоча важко дуже, але мама завжди старається допомогти, бо шкодує їх усіх.
Але, якщо Ольга й справляється, то виходить лише гірше.
– Михайлику нашому зараз півтора року, – розповідає Ольга, – але всі ці розмови почалися ще до його народження, майже відразу, як ми з чоловіком одружилися.
– Вийшла заміж і про рідну матір свою не згадуєш зовсім, виходить! – ображалася Людмила на доньку.
– І це після того, як я всього лише пів дня їй не телефонувала, – каже Ольга, – а мого чоловіка вона то вона геть втомила вже ще в наш медовий місяць. Чим? А усіма постійними своїми претензіями якимось незрозумілими: до мами своєї допомагати їздив він, бачте, а до мене ні, часу не знайшов.
– А чого їй допомагати, вона й сама чудово справиться, – знизувала плечима Людмила, – їй навіть 50-ти років ще немає, впорається, а у мене і вік, і нездужаю вже я. Мені допомагати потрібно, але як же, зятю не потрібна я зовсім ще спочатку, а дочці своїй рідній після заміжжя теж рідна мати зайва, як виявилося, зовсім.
– А у свекрухи власний будинок та вітчим чоловіка – людина, яка нездужає постійно, останнім часом, – пояснює Ольга, – а в своєму будинку то одне, то інше буває, там роботи дуже багато, там просто так і не посидиш, і не полежиш.
Живуть Ольга зі своїм чоловіком в квартирі, яку йому, свого часу, залишила рідна тітка його матері, в якої не було дітей.
До народження Михайлика батьки також працювали обоє, тепер уся відповідальність утримання сім’ї лежить лише на чоловікові. І обоє вони якось справляються, хоча не приховують, що їм все це дуже важко дається, але розуміють чудово, що зараз багато сімей так живе.
– Михайлик наш – дуже спокійна дитина, – каже Ольга, – я прекрасно все встигаю та дуже співчуваю тим мамам, яким діти не дають ні хвилини спокою, в яких вони вередливі та вибагливі дуже. І приготую, поки син спить, і приберу, і погуляти сходжу. І так з першого дня, я легко народила, мені допомога не була потрібна, особливо.
Але Людмила, яка очікувала онука з нетерпінням, в самий день виписки прийшла “допомагати”.
– З дитинкою ж важко! – пояснила вона дочці своє бажання залишитися на ніч у них, – Ти тільки народила, як я тебе одну залишу, тобі ж допомога моя потрібна?
– А коли я її почала вмовляти, що не потрібно в нас залишатися, я сама вже якось справляюся, а мама нехай відпочиває, спить малюк, йди додому, незручно ж на розкладному кріслі спати, у нас однокімнатна квартира, ти більше, більше ніде ми її спати укласти не можемо, то вона образилася на мене за це, – розводить руками Ольга – сказала, що вона одна залишилася на світі, нікому не потрібна вже на старості років, хоче як краще, хоче побути з довгоочікуваним онуком, а я її жену.
Ольга з чоловіком вирішили: нехай Людмила залишається, навіщо ображати, якщо вона все це так близько сприймає.
Весь вечір мама сиділа в цьому самому кріслі, спостерігала, як дочка няньчиться та годує новонародженого сина.
– Не підійшла до онука жодного разу за весь час, – сміється Ольга, – сказала, що боїться, зате вранці, йдучи додому, влаштувала концерт.
– Спина мене вже не розгинається толком, підводить останнім часом, сил немає зовсім, – поскаржилася вже немолода мама, – старувата я для таких ночівель вже стала. Прийшла допомагати, а зять двох слів добрих для тещі не знайшов за весь вечір, та й вранці спасибі не сказав. І ти хороша, що не обмовила його. Ось і допомагай вам після цього! Ніякої подяки від них ніколи не було і бачу й не буде ніколи.
– Я навіть сама слів не знайшла, – каже Ольга, – ну що повинен був мій чоловік моїй мамі сказати? В ноги поклонитися тещі лише за те, що у нас переночувала? Так не просили ж ми її про це, говорили, що не потрібно, сама вирішила залишитися у нас. І заради чого? Щоб дорікнути потім нам з чоловіком у цьому?
Так і повелося, відтоді. Раз в тиждень Людмила приходила до дочки, або дзвонила та наполегливо пропонувала свою допомогу. Якщо дочка відмовлялася, то вислуховувала від мами не раз:
– Їм вже стара мати не потрібна, ось народжувала тебе, ростила, думала на старості років хоч буде мені розрада якась, дочка і внуки, буде до кого прихилитися вже старенькій мені, а ти навіть не хочеш, щоб я прийшла до вас, я ж допомогти лишень й хочу!
Ольга погоджувалася з нею, мама приходила, пів дня проводила у дочки, іноді виходила з нею і з онуком на прогулянку:
– Сходи в магазин, треба ж щось вам купити! – наполегливо переконувала Ольгу мама її, – А я з коляскою погуляю.
– А чи не потрібно гуляти, – каже Ольга, – у нас торговий центр під боком, спокійно можна зайти з дитиною, але я погоджувалася, залишала маму з коляскою на вулиці, сама забігала за непотрібним мені шампунем, щоб її не ображати, а потім вислуховувала, коли мама додому збиралася:
– І де твоя подяка мені, Ольго? Я ж допомагала тобі? Гуляла з дитиною поки ти по магазинам тим бігала! Видно подяки я не дочекаюся так.
– Я вже сама сердитися починаю від цих непроханих маминих дзвінків: знаєш же, чого чекати. Або закиди в невдячності, або в тому, що я в ній не потребують зовсім. Без середини. Так втомила вона мене, сил немає. Ледь що – сльози та якісь суцільні скарги.
– Так зроби так, щоб мама була задоволена, – порадила свекруха невістці, – вона хоче себе почувати потрібною та дуже важливою для вас. Це у мене будинок, робота, чоловік, а у неї – нічого і нікого, крім тебе та онука свого. Попроси про якоїсь допомоги у неї, а потім від душі дякую скажи.
Ольга таки спробувала прислухатися до поради матері свого чоловіка.
– Зателефонувала, попросила прийти, посидіти з Михайликом, поки я вікна вдома помию. Мама прийшла, посиділа зі мною. Я її потім чаєм напоїла, кажу, дякую, мовляв, що б я без тебе робила, яка ж ти в мене молодець! Знаєте, що я почула?
– Так, допомагаєш, допомагаєш, а у відповідь одне “дякую” лише іноді можеш почути і то через силу!
– Я вже навіть заплакала, ну за що вона зі мною так? Мама додому пішла, а мені так недобре на душі. Чоловік каже мені: не дзвони більше їй, не клич, тобі так важко це спілкування дається, яж все чудово бачу та розумію, ще не вистачало, щоб молоко пропало! Я і не дзвонила, мама набрала мене сама.
– Не дзвониш навіть мені сама? Не потрібна я вам на старості років, я права була? Нічого не потрібно? На зло матері впораєшся з усім сама, аби не дякувати? Так я вже звикла, що ви мною користуєтеся і уникаєте постійно мене. І без подяки обійдуся твоєї. Видно, не дочекаюся я від дочки єдиною ні уваги, ні вдячності, ні розуміння. Онука хочу побачити, нічого мені від тебе не треба, живи своїм життям, а я своє на самоті доживати буду.
– Ну і як мені з нею спілкуватися? Вона ж мені рідна людина.
Але чи потрібно взагалі з такою мамою спілкуватися, якщо вона постійно дорікає, незадоволена і розуміє лише себе?
Фото ілюстративне.
