Вже рік я в Італії, а чоловік вдома. Він каже, щоб я поверталася, бо це не сім’я, коли чоловік і дружина живуть в різних країнах. Днями я впіймала себе на думці, що я не хочу повертатися додому, бо розлюбила свого чоловіка, а може, ніколи і не любила. У мене в Італії є робота, я добре знаю мову, і мама тут, поряд, так що я не пропаду точно. Але чи не буде це з моєї сторони егоїстично по відношенню до наших дітей, адже їм батько потрібен

Моя мама в Італії вже 20 років. А я поїхала до неї перший раз 10 років тому.

Тоді мені було 28 років, я не мала вдома роботи, не мала сім’ї, то ж мене нічого не тримало.

А мама обіцяла мені оплатити мовні курси, щоб я могла в Італії краще влаштуватися.

Спочатку я ходила на прибирання, але коли трохи вивчила мову, то стала працювати дизайнером, згідно з своєю освітою.

Італія, як країна, мені дуже подобалася, тут я бачила багато перспектив для себе.

Але одного разу я поїхала в Україну до сестри на весілля, і там познайомилася з Олександром.

Він був моїм ровесником, нам тоді обом по 30 років минуло. Як і я, Олександр був неодруженим, і я йому дуже сподобалася, це було помітно відразу.

Вдома я надовго не могла затриматися, і вже через декілька днів я повернулася назад в Італію.

Але Олександр мені дзвонив і писав, постійно просив, щоб я приїхала знову.

А коли я через пів року повернулася ще раз додому, він відразу зробив мені пропозицію, щоб на цей раз я вже нікуди не втекла.

Так я вийшла заміж за чоловіка, якого я практично не знала.

Відразу народила один за одним двох дітей, бо мені вже було за 30, і ніколи було зволікати з цим питанням.

У чоловіка мого гроші були, він мав невеликий власний бізнес, магазин з сантехнікою, і це приносило йому прибуток.

Але я хотіла більшого, і як тільки діти трохи підросли, я стала наполягати на тому, щоб ми разом переїжджали в Італію.

Та чоловік не хотів нікуди їхати, він казав, що не знає, що йому там робити. А тут в нього є власна справа, так що на хліб вистачає.

На цій темі ми почали дуже сильно віддалятися один від одного. Але продовжували жити разом, адже у нас двоє дітей.

І ось в березні минулого року ситуація вирішилася сама собою. Почалася війна, і я з дітьми ще в перші дні повернулася до мами в Рим.

Вже рік я в Італії, а чоловік вдома. Він каже, щоб я поверталася, бо це не сім’я, коли чоловік і дружина живуть в різних країнах.

Днями я впіймала себе на думці, що я не хочу повертатися додому, бо розлюбила свого чоловіка, а може, ніколи і не любила.

У мене в Італії є робота, я добре знаю мову, і мама тут, поряд, так що я не пропаду точно.

Але чи не буде це з моєї сторони егоїстично по відношенню до наших дітей, адже їм батько потрібен?

З іншої сторони – чи варто жити з нелюбимою людиною лише заради дітей?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page