До лісу Василь пішов ще вдосвіта, ледве перші промінчики сонця почали стукати у шибку. Останні дні літа тішили, в лісі з’явилося трохи грибів, то ж чоловік вирішив трохи запастися на зиму.
Знаючи, що крім кота його вдома ніхто не чекав, Василь неспішно повертався додому, несучи в корзині штук двадцять добротних білих грибочків. Що-що, а місця він знав. Вони в ліс завжди з Марусею ходили, а потім і з сином.
Та от біда, Маруся у засвіти давно пішла, важка хвороба її забрала. А єдиного сина забрала війна. І тепер залишився Василь сам-самісінький на білому світі.
Вже підходячи ближче додому, Василь побачив свою рідну сестру Стефу. Та присіла на ганку і про щось гучно розмовляла з кимось по телефону.
До Василя донеслася фраза: «А навіщо йому цілий будинок? Продамо, а гроші поділимо. Зараз копійчина зайвою не буде».
Василь може б і подумав, що то не про нього, та сестра відразу взялася до справи. Повідомила, що має до брата серйозну розмову.
«Покупців я на твою хату знайшла, Василю. Ти не відмовляйся, вони добре заплатять. Та й навіщо тобі одному такий великий будинок? Ти ж навіть дров на зиму не маєш. І грошей не маєш, щоб стільки купити», – завелася Стефа.
«А якщо я хату продам, то де ж я жити буду?», – насупився Василь.
«А у мене і будеш, Васильку. Дочка моя, Тетянка, до речі – похресниця твоя, заміж зібралася. Вони з чоловіком в місті жити хочуть. А де ж мені грошей на квартиру взяти? Ось я і подумала, що твій будинок можна продати. Гарно ж я придумала, правда, братику?», – щебетала Стефа.
Василь відправив сестру додому і пообіцяв подумати. Але якось неспокійно йому було – от як це на старості років з рідної хати йти? Але з іншої сторони, і справді, звідки ж він дров на всю зиму візьме? Колись дрова завжди син привозив. А зараз, пенсії не вистачить зовсім.
З важкими думками Василь знову подався на наступний день до лісу. А коли повернувся, то очам не повірив – на його подвір’ї була ціла машина дров. А поряд стояв усміхнений Мишко. Василь його добре знав, Мишко товаришував з його сином, останні кілька років разом дрова до нього в село возили.
Василь і зрадів, і знітився одночасно. Почав дякувати Михайлу, але став оправдовуватися, що не має грошей, щоб за дрова заплатити.
Хлопець лише ще щиріше посміхнувся, мовляв, а хіба Вас про гроші хто питав?
«Ви краще, дядьку Василю, стіл накрийте. Посидимо трохи з Вами, минуле пом’янемо, про майбутнє поговоримо».
Фото ілюстративне.
