До шлюбу зі мною Тарас жив на орендованій квартирі, ми обоє приїжджі. Але потім батьки допомогли нам купити своє житло, певну суму вони нам подарували, а частину позичили.
Ми обоє багато працюємо, щоб швидше розрахуватися з боргом. Головне, що тепер у нас є своя власна квартира. У цьому містечку живе двоюрідний брат мого чоловіка.
– Ми з Іваном не просто брати, а й найкращі друзі, – попередив мене чоловік, коли ще квартиру не купили, – ближче за нього в мене нікого немає. Усе дитинство ми проводили разом у нашої спільної бабусі. І він у сім’ї єдиний, і я. Якщо вже й брати житло, то недалеко від нього. Все одно ні в мене більше ніде знайомих та родичів немає, ні в тебе. А так хоч допомога буде.
Я до того моменту ще не була знайома з кузеном чоловіка, потім, до самої покупки квартири, бачила його лише один раз, на нашому весіллі. Іван був один, хоча на той час він був уже 6 років як одружений, та його дружина Людмила не змогла залишити своїх дітей і не приїхала.
Знайомилися ми з Людмилою вже після покупки житла. Якраз у той момент, коли переїжджали. Вона дуже радісно нас зустріла, мовляв, як добре – дружитимемо сім’ями.
Але я не розділяла її оптимізму, бо вона мені чомусь відразу не сподобалася. Як на мене, вона надто галаслива, надто балакуча. Людмила родом із цього містечка, всіх і все знає, з усіма знайома. Буквально з першої зустрічі на мене вилилося стільки інформації, що я і сотої частини не запам’ятала.
Вже наступного ранку після переїзду годині о 9-й у двері пролунав дзвінок. На порозі стояла Людмила із дітьми. Я була трохи збентежена, бо планувала весь день прибирати, речі з коробок витягувати, складати все по своїх місцях, а тут гості прийшли і треба з ними пити чай з печеньками.
Гості просиділи у мене пів дня, а коли нарешті пішли, я полегшено зітхнула. Коли чоловік повернувся з роботи, я почала йому скаржитися, а він мене підтримав, мовляв, з Людмилою непросто, та треба дружити, що вдієш, це ж тепер рідня.
Ранок наступного дня нічим не відрізнявся від попереднього. Дзвінок у двері: Людмила, діти. Не з порожніми руками, зате з порожніми балаканями і безпардонною поведінкою. На третій день я двері відчинила і сказала, що сьогодні посиденьок не буде, бо мені треба нарешті все поскладати до ладу.
Здаватися Людмила не збиралася:
– Та що, ми завадимо чи що? Роби свої справи, ми тихенько посидимо.
Тихенько не вийшло, як не вийшло мені прибрати. Я намагалася щось робити, а Людмила знай собі розповідає мені плітки про людей, яких просто не знаю. Лежить на ліжку, діти по ньому скачуть, а вона безперервно говорить.
На третій день я просто не відчинила двері. Через 5 хвилин, пролунав дзвінок:
– А ти чого двері не відчиняєш? Ти ж удома, я ж чую, що вода дзюрчить і лічильник крутиться на майданчику, відкривати не хочеш?
Довелося сказати правду, що так, я вдома, але у мене є багато роботи. Кажу – давай ми поселимося і покличемо вас у гості.
– Але ж ми вже прийшли! – не вгавала родичка.
Я її в той день не впустила, вона ображена додому пішла, благо, живуть вони за 8 хвилин ходьби від нас. До вечора балакуча Людмила накрутила чоловіка, він висловив претензії моєму чоловікові, чоловік образився на мене, сказав, що треба якось підтримувати стосунки з єдиними родичами.
– Все розумію, – кажу, – стосунки будемо підтримувати, у гості навіть ходитимемо і до себе кликати. Але рідко, у свята. А ось так з’являтися без попередження, завалюватись на наше ліжко і годинами молоти язиком – це що? Ти мене вибач, Тарас, але я з Людмилою дружити не зможу. Ти з Іваном – це інша справа, а я не хочу щодня спілкуватися з його дружиною. Нам просто нема про що з нею говорити.
Заради чоловіка я бачилася з Людмилою на Новий рік, коли ми влаштували новосілля, потім ще через два тижні, коли Іван мав день народження, потім через тиждень, коли день народження відзначала їхня старша дитина. Порахувати, що за місяць ми 3 рази проводили разом вихідний. Чоловік задоволений, для мене це занадто.
На вихідні вони нас на дачу до друзів кликали, але я не погодилася. Я не хочу спілкуватися з Людмилою частіше, ніж треба. Я Тараса розумію, але я не поїду.
Чоловік образився. Мама радить шукати у Людмили позитивні риси заради сімейного спокою. Каже, раз це для Тараса важливо, то має бути важливо і для мене.
– Ви ж чоловік і дружина. Ну поїде він один, хіба краще буде?
Я не знаю, що робити і вже шкодую, що ми купили квартиру саме тут.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
