Дуже Важка доля спіткала Поліну, усі, хто знали її, шкодували завжди, але вдіяти нічого не могли. Адже допомогти жінці був не в силах ніхто, на превеликий жаль.
Діло в тому, що минулого року Поліна дуже рвалася до материної хатини в селі, але приїхати не вийшло. Не могла вона з рідною ненькою зібрати врожай та викопати картоплю, вдома було дуже багато справ, які от відкласти просто не було можливості.
Відійшла у засвіти старенька, яку так любила Поліна, але останнім часом, на яку не мала часу, на жаль.
Поліна сама знову й знову переживала ту важку звістку, перелистувала в голові подумки, мов якусь книгу життя, кожну хвилину того дня, коли вона бачила свою матусю востаннє.
В той день вона якраз сіла на автобус та їхала в місто від мами своєї.
Каялась вже не раз, чи могла хоча б на одну маленьку мить ще затриматися біля найріднішої людини, яка подарувала їй життя, чи не зарано поспішила до свого автобуса, щоб їхати додому, чи не пропустила якогось надважливого слова в останній, як виявилося, розмові.
Усякі думки роїлися в її голові. Все, що могла, передумала, але нічого доброго не приходило в голову.
Мабуть, шукала свою провину, адже лише так могла хоч трохи заспокоїти власну совість та душу.
Це таке недобре почуття стосувалося свекрухи, яку Поліна сама доглядала совісно кілька останніх років, все для неї робила, як рідну матір берегла, можна сказати.
Навіть більше та ретельніше, адже у селі коло мами жив в одній хаті ще й рідний брат Поліни, а свекруха після того, як свекра не стало, а це було дуже давно, залишилася в квартирі жити одна і ходити біля неї не було більше кому.
Чи то вже самотність таке коїть з людиною, або щось інше — яка б не була причина, а мати чоловіка Поліни, стала дуже стрімко старіти, марніти не по роках, майже, нічого вже не пам’ятала сама, та так, що навіть не могла згадати ні свого рідного сина, ні саму Поліну, на жаль, яка добросовісно навідувалася до неї через день із приготовленими харчами і займалася всіма хатніми справами у квартирі своєї свекрухи, а після старенької там роботи вистачало, бували такі дні, що могла пів дня поратися там, бо не встигала все переробити, як годиться.
Морально було дуже непросто не лише бачити ці разючі зміни, а й вислуховувати постійно безглузді звинувачення та доскіпування до найменших дрібниць.
Проте Поліна, медик за освітою, добре розуміла, що жінкою керує вже не її розум, на жаль, а така недуга, і продовжувала мовчки терпляче годувати, прати, прибирати за мамою свого чоловіка. Вона чудово розуміла, що роки вже взяли своє, тут вже нічого не вдієш.
А до своєї рідної мами в село Поліна їздила двічі на тиждень: старалася везти з міста щось смачненьке їй та своєму рідному брату, а назад в обох руках — великі сумки різного прання, щоб все гарно відчистити та відіпрати.
Єдиним перепочинком у цій біганині і їзданині була, як не дивно, робота Поліни. В лікарні ніхто навіть й подумати не міг, як ця мила, привітна, завжди усміхнена і доброзичлива жінка, із легким повсякденним макіяжем та милою зачіскою людина виснажується у постійному метанні між двома старенькими та хворими та чи не однаково близькими їй людьми.
А потім Поліна пішла на пільгову пенсію, адже її рідній мамі в селі ставало не краще, а навпаки, а брат не міг сам впоратися з ненькою, адже й на роботу ходив та господарство велике тримав.
Того важкого дня Поліна вийшла на пів години в город до своєї мами: вона рвала бур’ян, щось зносила, згортала, проріджувала грядки.
А потім, несподівано, зателефонував з міста її рідний син:
– Мамо, приїжджай, будь ласка, додому швидше, а то нашій бабусі щось недобре, без тебе ми тут самі точно не справимося, мамо.
Поліна швиденько вибігла з городу, помила руки і ноги та швиденька стала збиратися додому.
Поля і до сьогоднішнього дня картає себе за цей вчинок, за те, що тоді послухала власного сина та швиденько поспішила на його телефонний дзвінок, адже все якось само собою обійшлося тоді, дякувати долі.
Свекруха Поліни ще прожила після того випадку, пів року, але забрала назавжди, на жаль, хотіла вона того чи ні, останні найдорожчі хвилини спілкування Поліни з її рідною матусею!
І коли Поліна якраз тільки сіла в автобус, через 5 хвилин зателефонував їй рідний брат.
Рідної неньки не стало.
Поліна й досі картає себе, що чужу людину гляділа, як рідну, а свою маму в останню хвилину так й не побачила, а так багато тоді їй сказати могла. Але що вона зробила не так? Чи могла вона щось зробити, щоб змінити останні хвилини?
Чи завинила вона перед матір’ю рідною?
Фото ілюстративне.
